Що для вас 2 квітня і будинки, підсвічені синім? А люди у різнокольорових шкарпетках у кінці березня? Було б дуже круто почути ваші відповіді та, ймовірно, вони не будуть надто різноманітними. Все це – символи. Символи уваги до людей, яким потрібна особлива турбота – людей із обмеженими можливостями.
Так склалося у нашій країні, що люди та їх потреби, надто якщо вони специфічні – за невеликим виключенням проблема і турбота виключно тих, хто з цим живе або їх близьких. І справа не тільки і не стільки у фактичному ігнорі від держави. Адже чиновники та їх бездіяльність – такий самий зріз суспільства як і будь-яка інша професія. Що дійсно страшно – це байдужість оточуючих та відчуття виключеності із бурхливого життя навколо.
Уявіть на секунду, що ви не можете купити ліки у аптеці або зняти кошти у банкоматі – просто тому, що у будівлі немає пандуса, або ж кут його нахилу перетворює двері магазину на недосяжну гірську вершину.
Ваше пересування обмежене невеликою кількістю пристосованого транспорту, і то лише у великих містах і в хорошу погоду. Ви не можете покликати на допомогу, викликати лікарів або поліцію, адже не можете говорити, а інші способи з’їдають дорогоцінний час. Вашу дитину не беруть у звичайний садочок, а спеціальний на іншому кінці міста, якщо взагалі є. Ну що, як відчуття? А найболючіше ще попереду.
Заплющіть очі і уявіть, як від вас чи вашої дитини відводять погляд, оминають, як порожнє місце, у найгірших випадках – травлять
А тепер спробуйте пояснити це своїй дитині так, щоб не завдати моральної травми на все життя, адже для вас вона – кохана і найкраща, а весь оточуючий світ щохвилини кричить їй, що вона в ньому зайва.
У основі таких реакцій “здорової” частини суспільства лежать звичайні інстинкти. Точніше, страх. Ми підсвідомо уникаємо того, чого не розуміємо, зустрівшись із чим відчуваємо себе безпорадними, що може змусити виринути із своєї комфортної реальності. Так само і люди із нестандартними, незрозумілими нам реакціями викликають бажання опинитися подалі – адже у світі “нормальних”, успішних, позитивних – вони – незручні плями на білій скатертині.
І політика інклюзивності, позитивні зрушення, що останнім часом потроху повертають державні органи обличчям до проблем людей з особливими потребами, нічого не можуть вдіяти із ставленням цілого суспільства. Так, вже і звичайні школи приймають дітей із особливими потребами, але завдання їх соціалізації буде просто нездійсненним для вчительки та дирекції без активної участі інших дітей у класі та їх батьків. І в результаті ми маємо право без можливості його здійснення.
Звісно, є й позитивні приклади, та статистика, до прикладу, вперто стверджує, що з приблизно чотирьох тисяч дітей із синдромом Дауна в Україні лише близько 255 навчаються у звичайних школах за адаптованою навчальною програмою, усі інші – у спецзакладах. Натомість у європейських країнах останні кілька десятків років особливі діти у районних школах – нормальна і звична практика. А нашим молодим мамам лікарі і досі радять відмовлятись від таких дітей. А це ж лише один конкретний прояв глобальної проблеми. І проблема ця значно масштабніша, аніж питання соціалізації людей з особливими потребами. Кожен день ми відчуваємо її, бачимо у транспорті, вона виринає із розповідей друзів та рідних, лунає скрізь двері державних органів. Це – байдужість. І нікому від неї не краще. Просто якось звикли та прийняли як норму.
Але ж ні, не норма! І змінити це можемо лише ми самі. Звісно, не одразу. Зрушення у суспільній свідомості не відбуваються блискавично та потребують значних зусиль. Ви можете слушно зауважити, що у нашої країни є багато інших, важливих і складних проблем. Та давайте подумаємо трохи далі за сьогодні. Нам усім хочеться бути громадянами сильної, багатої, комфортної для проживання країну, бачити усміхнених, позитивних, комунікабельних людей на вулицях, правда ж? І щоб у такій реальності зростали наші діти? Ці ідеальні люди нічим іншим від нас не відрізняються, як сукупністю внутрішніх (поведінкових) та зовнішніх факторів, які роблять їхнє щоденне життя комфортним, дають впевненість у завтрашньому дні та власній безпеці.
Наші сусіди – європейські держави – не одразу отримали високий рівень життя, не одразу почали турбуватися про своїх громадян. Їхній шлях самовизначення почався ще після Другої світової війни та продовжується дотепер. Проблеми у нашій країні не унікальні – їх доводиться вирішувати усім молодим державам, і лише від нас із вами залежить, якої довжини буде шлях України.
Найперше і найважливіше, що нам потрібно – визнання Людини як найвищої цінності та виховання поваги суспільства до усіх його членів
Зауважте, усіх, а не “нормальних”. Незалежно від стану здоров’я, статі, кольору шкіри, віросповідання та будь чого ще. Це базова цінність, з якої вже потім випливають безпека, дотримання прав людини та інші принади розвинених країн. Так, до речі, і записано у нашій Конституції. Але ж – де вона, повага?
А повага починається із дрібниць. Не пройти повз людину, яка потребує допомоги. Навчати дитину чуйності та законослухняності не кольоровими картинками, а власним прикладом. Поступитися місцем у транспорті. Викинути сміття у відведені місця. Не сваритись у черзі. Не лаяти обрану нами же владу. Допомогти літній жінці із важкою сумкою. Зробити зауваження хаму. Повернути загублений гаманець. Не відвертатися, коли до вас протягне руку Сонячна дитина.
Почніть з дрібниць, у кожного з нас є можливості допомогти тим, кому пощастило менше! Та і просто один одному
Дізнайтесь, коли світ одноголосно виступає на підтримку людей з особливими потребами та візьміть із собою їх символ. Адже інформація поширюється хвилею від камінця, і чим більше джерел, тим більше коло тих, хто дізнається про це вперше.
Приділіть 5 хвилин часу та підпишіть петицію із облаштування інфраструктури міста для потреб людей з особливими потребами.
А пам’ятаєте сусіда із 7 поверху, що дуже рідко виходить з дому, бо важко із кріслом по сходах? Зайдіть до нього на хвильку зі своїми малими та шматочком домашнього пирога. Розкажіть якісь звичайні речі. Бо ж він бачить весну з вікна
Готові піти далі? Сконтактуйте із місцевими організаціями, які підтримують людей із особливими потребами та запропонуйте свою допомогу. Адже ви можете показати як спекти піцу, намалювати пейзаж, зшити футболку або талісмана-ведмедя. А ще подарувати, відвезти, пригостити, показати, розповісти, обійняти..
..і ваші діти зростатимуть уже у новому світі
Де вагітній жінці точно поступляться місцем, а втрачені документи повернуть і без винагороди. Де літню бабусю відведуть до родичів, а пса, який зірвався з повідка, прихистять та привезуть через пів міста.
Продовжувати можна без кінця. Прописні істини, скажете ви? Можливо. Але світ навколо зміниться до невпізнаваності, якщо кожен з нас захоче його змінити. Для цього не потрібні значні бюджети або надмірні зусилля. Тільки вибір кожного з нас.
Що єднає пальто у Києві та сімейну сварку у Львові
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
