Ігор Турчин – славетний тренер, який тривалий час керував київським гандбольним клубом “Спартак” і жіночою збірною Радянського Союзу. Його “Спартак” двадцять разів ставав чемпіоном СРСР і тринадцять – володарем Кубка европейських чемпіонів. Видатними були успіхи тренера й на рівні збірної – при ньому вона двічі вигравала чемпіонат світу та здобула дві золоті медалі на Олімпійських іграх. За видатні досягнення в спорті Турчин і його команда занесені в Книгу рекордів Гіннесса.

16 листопада 1936 року в селі Софіївка жудець Четатя-Албе Королівства Румунії (нині Одеська область) народився хлопчик, якого нарекли Ігорем. Коли малому виповнився рік – батька направили на роботу до Міністерства сільського господарства, тому родина Турчинів перебралася до Києва. Із початком німецько-радянської війни Ігоря разом із матір’ю евакуювали за Урал, а Турчин-старший воював на передовій. По закінченню воєнних дій сім’я повернулася до Києва. Батько знову обійняв посаду в міністерстві, а син пішов до школи. Із 1947-го Турчини мешкали в Тернополі, потім у Хмельницьку та Житомирі, словом, жили там, куди відправляли батька на службу. Ще в школі Ігор захопився спортом – грав у баскетбол, проте по закінченню навчання вирішив піти батьковим шляхом і присвятити себе сільському господарству. Спочатку вступив до Крошенського технікуму (нині Житомирський сільськогосподарський), який закінчив у 1955-му, потім вступав до місцевого сільськогосподарського інституту, але не пройшов конкурс.

Після невдачі Ігор вирішив кардинально змінити профіль і подався до Кам’янець-Подільського інституту на факультет фізичного виховання та спорту. Навчання давалося легко, тому в студента ще був час активно займатися художньою самодіяльністю, був і співаком, і конферансьє. Блискуче склавши випускні іспити, Ігор отримав червоний диплом вчителя фізичного виховання, анатомії та фізіології людини.

Разом із батьками Ігор повернувся до Києва. Там він влаштувався в Дитячо-юнацьку спортивну школу № 2. Перед вибором постало очолити одну із секцій – настільний теніс чи гандбол. Турчин вирішив присвятити себе останньому й узяв під опіку дівчат-гандболісток.

Раніше тренер ніколи не займався цим видом спорту, але до справи підійшов дуже відповідально. Для початку треба було сформувати команду. Ігор Євдокимович обійшов чимало шкіл. Найперспективніших кандидаток запрошував на тренування, але це ще не означало, що всі вони стануть частиною колективу. Далі був суворий відбір, зрештою лише найкращі потрапили в команду. Як наставник він був дуже вимогливий, особливо коли дівчата пропускали тренування без поважних причин. Водночас, коли бачив неабиякий потенціал спортсменки то ходив до батьків і вмовляв, щоби ті не тільки не перешкоджали, а й всіляко спонукали дівчат до занять гандболом.

За декілька років наполегливих тренувань вихованки Ігоря Євдокимовича стали основою гандбольного клубу “Спартак”, яку Турчин заснував у 1962-му й очолював аж до своєї смерти в 1993 році. Дівчата дуже скоро стали найсильнішими не лише в Україні, а й у СРСР.

У 1969-му киянки обіграли москвичок і стали чемпіонками Союзу (цей титул клуб “Спартак” отримає 20 разів). За рік наші спортсменки отримали новий трофей – Кубок Европейськийх чемпіонів, потім іще 12 таких Кубків буде в скарбничці команди, а Турчина в 1976-му визнають найкращим тренером світу. За значні досягнення на міжнародній спортивній арені клуб “Спартак” та тренера внесли до Книги рекордів Гіннеса.

Турчин був справжнім патріотом України, на нього тиснули, щоб він перебрався до Москви, але він відмовився. Після перемоги на Олімпійських іграх в Монреалі 1976-го йому пропонували величезні гонорари й роботу в Канаді, проте тренер залишився вірним рідній землі.

Із 1971 до 1988 року Ігор Євдокимович очолював збірну СРСР. Під його керівництвом дівчата двічі ставали чемпіонками Олімпійських ігор (1976 і 1980 років). Також жіноча збірна 1982 і 1986 виграла чемпіонат світу.

У 1988-му на Олімпіаді в Сеулі команда посіла третє місце і взяла лише бронзу. Для Москви це був епічний провал. Турчина цькували звідусіль, зрештою відсторонили від збірної, це негативно вплинуло на його здоров’я.

Ігор Євдокимович переніс три інфаркти, йому потрібна була операція (коронарне шунтування), яка коштувала 25 тисяч доларів. У тренера зі світовим ім’ям таких грошей не було, держава також не допомогла. Єдині хто відгукнувся – норвежці, вони запропонували кошти в обмін на тренерську роботу.

Операція пройшла успішно, клуб “Філхаммер”, очолюваний Турчином 8 місяців, також досяг значних висот. Не дочекавшись закінчення контракту, Ігор Євдокимович повернувся до Києва, норвежці не заперечували та не висунули ніяких вимог.

Із 1992 до 1993 років Турчин також очолював збірну України з гандболу й вивів її до фіналу чемпіонату Европи.

У листопаді 1993 року Ігор Євдокимович поїхав у Бухарест. Там проходив матч 1/8 фіналу Кубку Европи між “Спартаком” та румунським “Рапідом”. У перерві матчу в Турчина стався серцевий напад, який пережити не вдалося. 7 листопада видатний тренер відійшов у засвіти. Похований на Берковецькому кладовищі в Києві.

Із 1995-го в Києві щорічно проводиться міжнародний турнір з гандболу “Кубок Турчина”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram