Енді Воргол (при народженні Андрій Варгола) – американський художник, один із головних ідолів стилю попарт. Окрім живопису займався фотографією, режисирував і знімав фільми, був продюсером рокгурту Velvet Underground, випускав журнал Interview. Воргол не просто художник, він експериментатор, який не боявся божевільних задумів і не боявся показати себе світові. Для когось його творчість незрозуміла, нецікава, але для тих хто не боїться ламати стереотипи, закладати новий фундамент мистецтв – він геній. А зазвичай саме вони залишаються в пам’яті поколінь.

Енді народився 6 серпня 1928 року в Пенсильванському Пітсбурзі (США). Батьки були українськими (лемківськими) емігрантами із села Микова (тоді входило до складу Австро-Угорщини). Батько, Ондрей Варгола, щоб прогодувати родину подався на заробітки за океан, згодом до нього переїхала й дружина Юлія. Енді був наймолодшим, окрім нього в родині було два старших брата – Павло та Ян, донечка Юстина померла ще немовлям.

Змалку художник ріс слабким хлопчиком, а коли йому було вісім років, він захворів на скарлатину, яка своєю чергою призвела до ускладнень – почалися неконтрольовані судоми м’язів усього тіла. Хвороба центральної нервової системи надовго вклала Енді в ліжко. Щоб малий не сумував мати купувала йому різні журнали, фотоальбоми та комікси. Саме тоді хлопець почав малювати, спочатку змальовував лампочки, ручки, ключі, намагаючись знайти щось нове в повсякденних речах. Він полюбив робити колажі з газетних вирізок, а після – дивитися історії в рухомих картинках за допомогою проєктора. Побачивши талант сина, батьки стали заощаджувати кошти, щоб за кілька років він мав змогу отримати вищу освіту.

Спочатку Енді відвідував безкоштовні курси художньої майстерності, мріяв вступити до університету й стати вчителем малювання. Нагла смерть батька (загинув у шахті) стала справжньою трагедією для родини.

По завершенню школи, хлопець вступив до Технологічного інституту Карнегі, щоби надалі працювати рекламним ілюстратором. У 1949-му Енді отримав диплом графічного дизайнера й подався підкорювати Нью-Йорк, змінивши прізвище Варгола на Воргол.

Талановитий художник одразу привернув до себе увагу. Спочатку він оформлював магазинні вітрини, малював плакати, декорував стенди. Ще на початку кар’єри співпрацював із модними журналами Harper’s Bazaar і Vogue.

Визнання прийшло до Воргола після створення реклами взуття “І. Міллер”. Енді намалював взуття чорнилом і прикрасив плямами. За це він отримав чималий гонорар, і з ним почали укладати контракти відомі бренди. Однак сам майстер вважав свій успіх лише щаблинкою на шляху до “високого мистецтва”.

У 1952-му в Нью-Йорку пройшла виставка робіт Воргола, а за чотири роки він став членом “Клубу художніх редакторів”. У цей період художник захоплювався трафаретним друком. За допомогою матриць, в основі яких були власноруч зроблені фото, Енді створив свої найвідоміші картини, монохромні та кольорові колажі із зображенням Мерилін Монро, Міка Джаґґера, Ліз Тейлор, Одрі Хепберн. У майбутньому ці світлині стали символами попарту.

У 1960 роках художник займався розробкою дизайну консервних банок, зображення яких було надзвичайно мальовниче та барвисте. Це все досягалося завдяки методу трафаретної шовкографії.

У 1962-му, після виставки кращих робіт майстра, критики віднесли Воргола до провідних майстрів попарту. Проте його творчість викликала суперечливі думки: одні стверджували, що він сатирик, який навмисно підкреслює споживчий характер життя американців, інші вважали, що всі шедеври це лише комерційний проєкт та самопіар, націлений на отримання високих гонорарів.

Згодом Енді викупив на Мангеттені занедбаний будинок, де й відкрив студію, назвавши її “Фабрикою”. Саме тут команда помічників художника розмножувала його шедеври методом шовкографії, тут він знімав свої фільми, які, утім, мало хто дивився. У будівлі “Фабрики” постійно проходили вечірки, збиралася мангеттенська богема. Вечірки мали славу не меншу ніж сам художник. Тут у 1964-му пройшла ще одна виставка робіт майстра, де були представлені інсталяції з різних утилітарних предметів. Після Вогрол отримав не лише звання короля попарту, а й провідного представника сучасного концептуального мистецтва.

Окремим полем творчості Енді Воргола було проєктування конвертів для грамплатівок. Загалом впродовж життя він створив 69 конвертів до музичних альбомів – зокрема, для Velvet Underground & Nico, Міка Джаґґера, Дайани Росс, Джона Леннона, Лайзи Мінеллі, Поля Анки, Деббі Харрі, Еріти Франклін та інших.

У 1968 році Валері Соланс, феміністка та чоловіконенависниця (її змалку ґвалтував рідний батько, потім вона стала повією і ледь не вмерла від підпільного аборту), скоїла напад на Воргола. Тричі вистрілила художнику в живіт, але йому дивом вдалося вижити. Причиною цих подій став нібито конфлікт між Валері й Енді. Жінка колись написала сценарій і принесла на “Фабрику”. Воргол спочатку дав згоду продюсувати п’єсу, а потім передумав, хоча саму Валері він зняв у двох своїх фільмах. Невдовзі після відмови, Соланс видала свій маніфест “SCUM” (Товариство абсолютного знищення чоловіків) і зробила декілька спроб продати кілька екземплярів “Фабриці”, але й тут їй відмовили.

Тяжко поранений художник пережив клінічну смерть, але лікарі врятували йому життя. На згадку йому залишилися страшні шрами, які він не боявся демонструвати перед камерами. Сама ж Валері після пострілів спокійно вийшла на вулицю й здалася поліції, спокійно сказавши, що стріляла в Воргола, який надто контролював її життя. Енді не висунув обвинувачень жінці, тому вона відсиділа лише два роки у тюрмі та один рік провела в психіатричній лікарні.

Після замаху Енді почав боятися людей, лікарів, а особливо жінок. Попри все, художник продовжив творити. На початку 1970-х він повернувся до живопису. Хоча тепер його роботи здебільшого були портретними.

У 1979 році він зайнявся розписом автомобіля, а в 1983 на прохання захисників диких тварин створив серію шовкографії під назвою “На межі зникнення”. Сюди увійшли зображення амурського тигра, деревної жаби, чорного носорога, зебри Греві, гігантської панди й інших тварин.

Своє особисте життя Енді ніколи не афішував, але й не приховував своїх зв’язків, як дружніх, так і любовних. Протягом довгого часу Ворголу приписували роман із його музою і подругою, моделлю Еді Седжвік. Вони були нерозлучні, однаково одягалися, фарбували волосся, нігті, носили схожі зачіски, Еді знімалася в фільмах і позувала для картин Енді. Але пара розпалася. У художника окрім коханок було чимало коханців.

Через свій страх до лікарів, Воргол звертався по лікарняну допомогу в крайньому разі. Проте в 1987 році йому довелося лягти на операційний стіл для хірургічного втручання на жовчному міхурі. Він хотів зберегти в таємниці це лікування, тому назвався Бобом Робертсом. Сама операція пройшла досить успішно, але невдовзі художнику стало гірше. Розтин показав, що у Воргола стався набряк легень, і він задихнувся. Це трапилося 22 лютого того ж 1987-го.

Про творчість Енді знято кілька стрічок – “Я стріляла в Енді Воргола” та “Я спокусила Енді Воргола”. У фільмі “Баскія”, присвяченому художнику Жану-Мішелю Баскія, роль Енді виконав легендарний Девід Боуї. Найвідоміший в нашій країні фільм, в якому згадується Воргол – “Про що говорять чоловіки”.

У 2003 році в Перемишлі відбулася виставка “Енді Варгол як Андрій Варгола” в межах Міжнародного фестивалю “Галичина”, в якій взяли участь понад пів тисячі митців із Австрії, Угорщини, Чехії, України, Ізраїлю та Словаччини. У 2006 році в Ужгороді також провели виставку, але вже віртуальну “Енді Варгол – найславетніший русинський діяч ХХ століття”. У 2017-му в Києві представили мистецький проєкт, присвячений художнику, де було представлено ексклюзивні світлини Воргола.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram