Хведір Кіндратович Вовк заклав основи сучасної української етнології. Але не тільки цією наукою обмежувалися його зацікавлення. Вчений виявив себе і в царині історії, археології, антропології, музеєзнавства, літературознавства. Через це особливо гірко, що його ім’я понад сімдесят років перебувало під забороною. І навіть у 2020-му про нього знають переважно науковці. Для ширших кіл громадськості Хведір Кіндратович залишається малознаною, або й зовсім невідомою постаттю.

Народився він 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії (зараз – однойменного району Полтавської області) в давній козацькій родині. Батько дослужився до офіцерського чину в царській армії, де його прізвище записували у зросійщеному варіанті: Волков. Тож у багатьох документах і публікаціях часів Російської імперії Хведора Кіндратовича також називали “Волковим”. Хоча він підкреслював, що його прізвище українське – Вовк, і саме так воно подавалося в україномовних виданнях.

У дитячому віці Хведора його родина переїхала до Ніжина, де хлопчик пішов до гімназії, а потім – до ліцею князя Безбородька. Далі був щойно заснований Одеський університет, лекції в Іллі Мечникова та переведення до Київського університету Святого Володимира. Наукові інтереси Хведора Вовка поступово еволюціонували від хімії, ботаніки та зоології до гуманітарних дисциплін – етнографії, археології та історії. Після завершення університету Хведір одружився з Христиною Васнєвською – племінницею видатного історика Володимира Антоновича.

Хведір Вовк став членом Київської Громади, тісно спілкувався з лідерами українського руху – Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Павлом Житецьким, Павлом Чубинським. Працював у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства в Києві, брав участь в археологічних експедиціях та археологічних з’їздах. Але в 1876 році імператор Олександр II видав сумнозвісний Емський указ – і Південно-Західний відділ було закрито, а разом із тим практично припинено будь-які прояви українського національного життя в тогочасній Російській імперії. Хведір Вовк, як активний учасник українського руху, був змушений виїхати за кордон, щоб там продовжити свою наукову діяльність. Його перший шлюб розпався, і згодом він одружився з німкенею Олександрою Реммельмаєр.

Майже чверть століття вчений провів за межами Батьківщини – спочатку в швейцарській Женеві, а потім у французькому Парижі. Там він став відомим антропологом і етнологом, який прокладав “місток” між українською і західноєвропейською наукою. Зокрема, великої популярності в Европі зажила його праця “Шлюбний ритуал та обряди в Україні”. У французькій Сорбонні Вовк здобув ступінь доктора природничих наук, а в листопаді 1916 року – в розпал Першої світової війни – французький уряд вшанував його орденом Почесного легіону.

Тільки на початку XX століття обставини дали змогу Хведору Кіндратовичу перебратися до підавстрійської України. Там, співпрацюючи з Михайлом Грушевським (тогочасним головою Наукового товариства імені Шевченка), він займався етнографічними дослідженнями Галичини, Буковини й Закарпаття.

Революція 1905 року в Російській імперії змусила царя Миколу ІІ оголосити про політичну амністію, дозволивши в такий спосіб Хведору Вовку повернутися з-за кордону. Він негайно скористався такою можливістю, влаштувавшись доцентом, а потім і професором Санкт-Петербурзького університету. Практично щороку навідувався в Україну, досліджуючи пам’ятки Трипільської культури та інших епох. Одним із найбільших його відкриттів вважають пізньопалеолітичну стоянку в селі Мізин (нині Коропський район Чернігівської області), де вперше у світі виявили цілий ансамбль первісних музичних інструментів, виготовлених із кісток мамонтів. Із бивнів тварин виробляли також різноманітні статуетки та орнаментовані браслети.

У 1914-1916 роках у Петрограді за редакцією Хведора Вовка вийшла фундаментальна праця “Украинский народ в его прошлом и настоящем” у двох томах. Учений особисто підготував два великі матеріали для цього комплексного видання – про етнографічні та антропологічні особливості українців, які не втратили свого наукового значення й досі. Хведір Вовк обґрунтував з точки зору антропології те, що українці є окремим слов’янським народом.

Після початку революції 1917-го вчений отримав запрошення від Михайла Грушевського переїхати з Петрограда до Києва й долучитися до розбудови Української Академії наук. Київський університет обрав його завідувачем катедри географії та етнографії. Та дорогою Хведір Кіндратович захворів і 29 червня 1918 року помер у білоруському місті Жлобин. Там його і поховали, однак могила вважається втраченою.

Сергій Єфремов написав у статті “Пам’яти Хв. Кондр. Вовка” на шпальтах газети “Нова Рада”:

“Належав він до учених того типу, що не замикалися по своїх кабінетах, а йшли на роботу в ту велику лабораторію, де виробляється громадське життя й кується доля рідного краю. З-по-за ученого у таких людей раз-у-раз визирає громадянин, якого широке серце кидається в унісон з громадським і болить болями народніми. З самого початку своєї прилюдної діяльности й до останніх днів заховав Хведір Вовк ту чулість громадянина, що водила його в народ за-молоду, послала на еміграцію в дозрілому віці, кидала по всіх усюдах по Європі й не дала спокійного життя заживати навіть на старости-літях, коли так потрібно людині того супокою. Смерть у дорозі – це немов символістичний кінець для цієї людини, що ціле життя своє була неначе в дорозі – до кращого життя свого рідного краю”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram