“Кращий” – таким – єдиним і найємнішим – був епітет в 1990-ті, коли йшлося про когось або щось найкраще. Сказавши “Червоний”, можна мати на увазі попереднє судження. Про Кокотюху пишуть усі. Кокотюху всі знають. Ним усі захоплюються. І в нього майже всі закохуються. Принаймні таке враження створюється, коли читаєш про Андрія Кокотюху літературознавчо-критичні нотатки. Правда в тому, що на всі ці захоплені зітхання він заслуговує. Популярність, як правило, це завжди погано. Слава Богу, у випадку Андрія Кокотюхи, що родом із Ніжина, це не так. Сорокадев’ятирічний чоловік, який є автором 56 романів українською та 31 романів російською (лише романів), не може не настрожувати. Якщо врахувати, що свій перший роман “Шлюбні ігрища жаб” Андрій Анатолійович випустив під власне 30-річчя, то навіть без урахування перекладів на інші мови, письменник продукує в середньому щрнайменше по майже три оригінальні романи на рік. Його плідності мав би позаздрити навіть сам Стівен Кінг.

Він пише просто, висловлює думки гранично ясно, не женеться за стилем як таким, у його творах дається взнаки багатий журналістський досвід. Окрім того, він ледь ідеально відчуває кон’юнктуру та дуже вдало оминає гострі ментальні кути, не вдаючись в однобоку дискусію. Такий підхід просто приречений на неї, на популярність.

Якщо подивитися на дві його книжки – “Вогняну зиму” та “Червоний”, то, на мій погляд, вони мають читатися не тільки свідомим українцем, а й вивчатися старшокласникам загальноосвітніх шкіл. Особливо на сході. Особливо у “ватницькому” середовищі. Україна представлена в них ментально ідеально. Водночас історія, описана в романах, є правдивою. Сам автор настільки не упереджений спостерігач, що часом герої-ватники (у “Вогняній зимі”) та герої-імперіалісти-совєтікуси (як у “Червоному”) виходять в Андрія Анатолійовича навіть кращими й талановитіше зображеними (чи викликають більшу шкоду за собою, гинучи), аніж, відповідно, майданери чи упівці. Останнє – деяка дрібна симпатія, чи точніше ледь помітна ностальгія за радянським минулим, попри ментальну присутність в проукраїнському дискурсі – єдиний серйозний критичний закид, який можна зробити Кокотюсі. Чи це не більш ніж письменницька емпатія, що дозволяє глибше “копнути” й історію власного персонажа?

З іншого боку, якщо брати до уваги, що надто мало ще живе людей, які не знали Совка і народилися зовсім за його межами (а чи взагалі є такі, за умови, що міти про совєти живуть у формі родинних ностальгічних балад укрсходу?), можливо, що Андрій Кокотюха – не тільки найоб’єктивніший із сучасних літописців, а – навіть найістотніший, найсумлінніший із-поміж них. Він будує своїх героїв і свої історії на основі того реального ментального матеріалу, який існує, а не на підґрунті того, “якими б мали бути українці насправді, якби”… як роблять це, як частенько зловживають такою технікою чимало інших суперзірок української сучасної літератури, починаючи від Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Галини Пагутяк, Марії Матіос та Любка Дереша і закінчуючи Василем Шкляром, Даркою Корній, Наталією Гурницькою, Вікторією Гранецькою та чималим списком з добрячої сотні – чи тисячі? – інших суперталановитих письменників України. Але потрібно не забувати: Андрій Кокотюха – випускник журфаку, а не філфаку, а його юність збіглася з добою, яка навчила людей дивитися на речі прямо, відверто і без зайвої “літературщини”, словом, із певним цинізмом від 1990-х і митців-дев’яностиків.

Читайте також: Характерник Василь Шкляр

Обидва, як уважаю, соціально важливі романи ментально ідеально та водночас об’єктивно зображують Україну, українців та їхніх ворогів у всій повній красі. Обидва романи абсолютно модні, бо саме на ці теми нині триває широкий суспільно-політичний запит, і водночас оригінальні як твори. Не малося на меті абсолютно виправдати якусь одну з історичних правд – а це таки видається досить оригінально. Простіше конкретно задивитися, стати на лише один чийсь бік, ігноруючи природу людей та речей, з якими люди мають справу.

В обох романах, в екранізованому “Червоному”, та в данині Майданові “Вогняній зимі”, і задум величний (людина та її історія, ніби розіпнуті самими собою), і його втілення гарне. Ще одне: Андрій Кокотюха не використовує надмірно великої кількості мовних засобів, приміром, лексичних, однак із тих, які все ж використовує, витискує у творах максимум. Я вже мовчу, що автор все – і в тексті, і до його написання – знає про своїх героїв та про мотиви їхніх учинків – таке вміння тепер з-поміж письменника також є рідкість.

Хоча в двох вище названих творах, та й у всій творчості Андрій Кокотюха не позиціонує себе як якийсь пишномовний суперпатріот, якраз ці два його романи я вважав би щонайпатріотичнішим доробком нашого мистецтва слова. Власне, ці мистецькі твори, попри певну ідеологічно-тематичну кон’юнктурність (перемагають у їх фіналі все-таки українські патріоти, а не хтось лівий), об’єднують Україну: у тих точках, де інші митці, політики та громадські діячі її частесенько намагаються роз’єднати.

З “Червоного” та “Вогняної зими”, особливо з першого із романів, на читача дихає предвічна ідея України, я б сказав – сама українська земля. Однак із соціальною мапою та історичним тлом у цих романах Андрія Кокотюхи – також усе гаразд. Я звертаю на це увагу тільки тому, що, як правило, в українських авторів або з “диханням надр української землі-матері” все гаразд, або з глибоким – соціально-психологічним – портретом персонажів усе в порядку.

“Червоний” я би поставив вище за стилем і мовою (Кокотюшина лаконіка нагадала мені лаконіку “Тисячі осеней Якоба де Зойта” Девіда Мітчелла), “Вогняну зиму” виділив би за кращим утіленням задуму. Хоча втілити задум – в одному випадку твір на суперечливу в суспільстві тему УПА-героїки, в іншому – за подіями Майдану, пил на слідах історії якого ще не достатньо вляглася – у будь-якому разі письменикові було надзвичайно складно. Однак “Вогняна зима“ видається як найкращий художній твір із поки що мною прочитаних романів, де фігурує саме тема Майдану. А “Червоний” – то є найлаконічніший, а отже й найдоступніший з епосів на тему УПА в сучасній укрліт. Складність завдання полягала також і в тому, що автор, на відміну від саги Володимира Лиса “Століття Якова”, проходить небезпечні воєнно-революційні теми не по дотичній і поверховй лінії, але закидає себе й читача в саме серце абсолютно суперечливих і неоднозначних в історії України подій, ідей, тем, міркувань тощо, чим ризикує зісковзнути з площини повної неупередженості чи на манівці міркувань а ля печерний адепт Совка, чи на патосну стежу ярого, але ура-патріота. Однак, треба визнати: з-поміж усіх сучасних українських письменників, мабуть, саме Андрієві Кокотюсі вистачає здорового письменицького цинізму, щоб не тільки пройти цим непевним і розгойданим канатом до кінця, а ще й переконливо насолодити погляд, розум і смак глядача грацією цієї гри історії.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram