Національна поліція планує запустити по всій Україні проєкт під назвою “Поліна”. Він передбачає створення груп реагування, які будуть виїжджати виключно на виклики про домашнє насильство.

Чомусь одразу поставилася до цього скептично. Ні, не тому, що вважаю це новиною абсурдною, а тому, що мені здається, і без різних проєктів, якщо десь якась Поліна потребує захисту, правоохоронці – це ті, хто має першими захистити її раз і назавжди.

Ще коли працювала в районній газеті, часто брала, як журналіст, участь в рейдах місцями відпочинку неповнолітніх. Були в нашій бригаді і освітяни, і представники соцслужб, і, звичайно ж, працівники тоді ще міліції. Багато чого за ніч чергування від чоловіків в пагонах доводилося чути. Говорили і про людей, які практично беззахисні перед фізичним, а то, часом, елементарним моральним насиллям.

Міліція, наскільки мені було тоді відомо, неохоче реагувала на подібні виклики.

Один із тих чоловіків у міліцейських погонах все намагався мені пояснити, чому так. Казав, що чужа сім’я – темний ліс. Мовляв, буває приїздять хлопці на виклик самої ж дружини, забирають чоловіка з розбитими об неї, добре якщо не на очах у дітей, кулаками. Вона ж під ранок вся в синцях вже під відділком просить, щоб відпустили, бо поратися нема кому і на роботу треба йому йти, бо він у сім’ї один працює. Коли по-доброму просить. А буває, на все місто репетує, що оті кулаки збиті не ним об неї, а кимось з міліціонерів, після того, як забрали “героя” у каталажку.

Я думаю, що подібне й зараз не виключення з правил. Не збираюся ані засуджувати, ані виправдовувати поведінку окремих жінок. У них своя правда. Хоча, якщо влаштовує такий чоловік, то навіщо, дійсно, когось кликати на поміч, щоб потім за ту поміч не дякувати, а навпаки. Але ж ми всі різні, і я точно знаю, що є такі, які ніколи не подзвонять і не попросять про допомогу. Бо бояться і чоловіка, який з відділку повернеться додому і продовжить відбивати їй нирки, і сусідів, які ніколи не реагують на її плачі за стіною, а інколи ще й поза спинами зловтішаються, що є взагалі непідвладним особисто моєму розумінню. Жертва насилля боїться і осуду суспільства також. Бо наше українське суспільство не навчене захищати тих, хто цього найбільше потребує.

Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, проти кожної п’ятої жінки світу хоч раз у житті було скоєно фізичне або сексуальне насильство. Тобто, кожна п’ята жінка хоча б один раз у житті зазнає побиття або зґвалтування. Українські жінки – не виключення. Звичайно ж, жертвами домашнього насилля можуть бути і чоловіки, і діти, але за статистикою – найчастіше все-таки найбільше потерпають саме жінки.

Пригадую, як колись вже покійний сусід, любив “поганятися” напідпитку за своєю дружиною. Як тільки мої батьки чули крики в їхньому дворі – завжди бігли розбороняти подружжя. Не думали про те, що з п’яним краще не мати справи, думали про те, що зараз сусід вкотре зганятиме безпричинну лють на свою жінку – матір його трьох дітей, і ставали на захист. Але такого мало. Особливо в наш час. Хоча так бути не може, бо чужа сім’я, може, й темний ліс, але не у випадку, коли в тому лісі принижують, ґвалтують вбиваютьбеззахисну людину.

А який руйнівний вплив на фізичний, моральний, психологічний стан дітей мають сімейні бійки і чвари! Ніхто не може гарантувати, що діти, які спостерігали за насильством у сім’ї, потім не візьмуть цей жахливий досвід у власне доросле життя. Дівчата ховатимуть від людського ока синці, і терпітимуть, бо мама ж терпіла. А хлопці погрожуватимуть своїм коханим кулаками при першому незначному непорозумінні, точно так, як весь час робив це з мамою їх тато.

І от саме тому не треба вмикати гучніше вдома музику, якщо через стінку розгорається чергова сварка в сусідів. Бо хіба є гарантія, що хлопчик з тієї родини колись не стане нареченим для вашої, наприклад, доньки, протягуючи руки до неї так, як його батько до матері, добре усвідомивши з дитинства, що під час розправи над “жертвою” у двері ніхто не постукає.

Якось стала свідком, коли подруга сварилася на свою єдину дочку за те, що та після сварки зі співмешканцем, взяла таксі і приїхала до батьківського дому.

– Що ти робиш? – запитала.

– А що? Вже гості на весілля запрошені. А вона коники викидає. Штовхнув він її…

– Ти себе чуєш? Дорослий чоловік штовхнув твою кровинку, а ти робиш винною її в тому, що вона не залишилася чекати, аби він штовхнув її ще раз. Якщо вони помиряться і все таки одружаться, ці штовхання можуть стати нормою. Покидьки добре відчувають, що у жертви немає підтримки, захисту зі сторони. Тим паче, утратиш уже зараз довіру доні, і вона ніколи тобі більше не скаже, про те, що її ображають і що їй болить.

– Ти що, сімейний психолог?

– Не психолог, але жінка, яка теж колись забрала дитину і лишила дім назавжди, аби врятуватися від люті й ненависті, яка в тому домі була… Й жодного разу про це не пошкодувала, навіть в ті хвилини, коли самій було дуже тяжко. Тяжко, але спокійно.

До речі, весілля тоді у цій родині відбулося. А життя молодої пари так і не склалося. Зараз донька знайомої – щаслива мама малого непосиди від другого шлюбу. Долі людські…

Б’є – значить любить… Ні, неправда, не любить, якщо б’є! Не треба шукати подібним вчинкам ніякого виправдання. А тому, кого вдарили в сім’ї, хоч раз, треба негайно тікати від тієї людини якнайдалі… І дарма, що спільний дім, спільні друзі, все дарма. Бо стерпиш раз, другий, і тоді це на все життя. І далі нікуди не втечеш. Звикнеш, здригатимешся від образи, болю та чекатимеш нового вироку, звинувачуючи обставини, долю. Та хіба хто може бути винним у нашій слабодухості чи небажанні поставити власну безпеку і безпеку своїх дітей понад усе?!

Тема, яку можна обговорювати безкінечно. Та головне в усьому цьому, щоб дії поліції були не просто проектами для галочки, а стали нарешті реальним захистом, стіною для всіх, хто цього потребує. Але й нам усім не треба забувати набирати номер 102 кожного разу, коли відчуваємо, що десь поруч щось не так. Бо чужого горя не буває. Бо хтось має захистити Поліну.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter