Незвичність, химерність, реалізм, схований у мушлю містерії, вдавана жанровість і сучасність дискурсу поєднують творчість 45-річного французького письменника Ґійома Мюссо та 48-річного прозаїка-українця Олега Полякова.

На це питання найкраще відповість єдине місце, де про це написано – роман Ґійома Мюссо “Дівчина та ніч”, прикметний також тим, що український переклад наразі цього разу передує російському аналогові. Попри факт, що Мюссо, 16 романів якого перекладені 40 мовами, починаючи від свого моторошного роману 2001-го року “Skidamarink”, є визнаним майстром трилера, передовсім психологічного, те, що пише 45-річний француз, насправді складно систематизувати. “Дівчина та ніч” – звичайно, трилер, звісно, він із елементами детективу. Та втім, певна незвичність письма Мюссо, його, попри легкість для читача, для сприйняття критиків неоковирність дозволяє поставити Ґійома Мюссо поза жанром. Мюссо витворює не зовсім трилер, його література стоїть поза межами реалізму й постмодерну, але водночас у дивовижний спосіб поєднує в собі всі три точки дотику. “Наше життя було багатогранне, часто незбагненне, заміноване суперечливими прагненнями. Наше життя було вразливе, водночас дорогоцінне й незначуще, омиване то крижаними водами самотності, то теплим струменем джерела молодості”, – розповідає наприкінці про себе головний герой роману Мюссо. І це схоже на оповідь про самого автора.

Узагалі важко простежити, що то є “почерк Мюссо”, його літературне походження. Натомість у його творчості характерне інше: всі його романи надзвичайно подібні на шахові партії від романіста попередньої епохи – Володимира Набокова. Вони – складні, колізії їхні (що станеться з героями потім) неможливо вгадати. Також, як і в Набокова, у романах Ґійома вряди-годи рясніють проміжтекстуальні висновки-резюме. Іноді такі судження випливають із події, а іноді – вони про подію. Стиль його легкий, але думки викликають непрості емоції, вони нелегкі як ноша, хоч і зрозумілі.

Мюссо не тисне на людську психіку, не провокує її, він просто оприлюднює шляхи людської психології. Крім того, як і Набоков, Ґійом Мюссо намагається будувати роман передовсім на автобіографічному матеріалі: аж до подробиць назви колежу, місць, де замешкував, реальних людей, що їх зустрічав, та слів, які ті реальні прототипи промовляли. Це одразу нагадало український “реалістичний магізм” (не плутати з магічним реалізмом, очільником якого є Ґабріель Ґарсіа Маркес, а в Україні – Таня Малярчук), про який заговорили 2015-го, коли в Україні “найкращим дебютом року” було визнано “Рабині й друзі пані Векли” від Олега Полякова. Українець назвав тими, хто вплинув на його рішення стати письменником, Мішеля Уельбека, Нормана Мейлера та Ірвіна Велша. Але списку ранніших навчителів українця безумовно присутні такі стилісти як Платонов та Набоков, спадок і рука яких відчувається й в організації матеріала тексту Ґійомом Мюссо. Пізніше названий “українською химерною прозою”, такий напрямок мислення характеризується високим ступенем автобіографізму або реалізму в романі, який або нагадує певну містерію або місцями його текстуальний реалізм “вибухає” згривками деякого магізму, що заперечує звичайність предметів і подій, із якими ми зіштовхуємося у творі.

Книжка “Дівчина та ніч” Мюссо насправді – передусім, екскурс у молодість її автора 1992 року, але через призму подій 2017-го. Хоча насправді детонатор від руху, відлік сюжету роману якраз і лежить у 1990-х. Мосьє Тома повертається на святкування 50-річчя елітарного колежу Сент-Екзюпері попід провінційною Ніццою. Тут він зустрічається не просто з вчителями й однокласниками з доби “вічної юності”, а з минулим, яке так і не відпустило учасників своєї драми. Тома, безжальний вбивця, який 25 років тому замурував у стіні шкільного спортзалу власного улюбленого викладача Алексіса, під дією обставин змушений розпочати власне розслідування того, що відбулося в Антібі напередодні Різдва-1992. Власне цим моментом, розслідування провадить не детектив, а навпаки, той, хто мав би втікати подалі від місця злочину, твір “Дівчина та ніч” набуває певної химерності. І жанрове коливання – і не детектив, і не трилер – повторно зближує Мюссо з українцем Олегом Поляковим, слідчий якого Андрій Безус, приміром, поводиться не менш химерно, пропонуючи підозрюваному бомжу Васі Австралії напитися у його власному кабінеті.

Впадають в око й інші паралелі між французьким та українським авторами. І правда, роман Полякова “Хроніки туманної Трої” має схожі з “Дівчиною та ніччю” деталі. Передовсім це кількачасся. Як і у Мюссо, події в романі Олега Полякова, перегукуючись і взаємно доповнюючи, відбуваються одразу в двох епохах: в 1980-х і тепер. Місце події – Троєщина, провінційна частина елітарного Києва. Поляков возводить Троєщину до рівня й масштабу епосу Трої так само, як Мюссо намагається побудувати Мангеттен на невеличкому шматочку напівдикої природи півдня Франції. Як і Тома з “Дівчини”, герої “Туманної Трої” практично провадять кримінальне розслідування власного життя, зокрема факту задавненого вбивства, інерція якого продовжує тиснути на сучасність і долі героїв. Дівчата, жінки – рушій, мета, певні вівтар та поема в обох романах, святість яких в ході сюжету розвінчується, але все одно зростає, тоді як любов – трагічний супутник їхнього буття. І Мюссо, і Поляков прискіпливо приховують таємниці за вдавано простою, а іноді аж ледь не банальною оповіддю. Обидва романісти ставлять проблему соціальної та статевої нерівності: Поляков толерує асоціальному елементу, Мюссо – проблемам, що виникають в одностатевих шлюбах.

Зрештою, обидві історії, висловлюючись мовою Мюссо, є “про прокляття хороших людей”. Романи “Дівчина та ніч” (2018) та “Хроніки туманної Трої”(2016) якраз неначебто й досліджують саме такий феномен: чому погане трапляється саме з хорошими людьми? чому лихо звалюється на найкращих із-поміж цього соціуму? чому смерть першими забирає не негідників, а найшляхетніших? Власне, чому як невблаганний фантом триває і триває дія “цього несправедливого закону, цієї паскудної долі, яка напосідала на деяких надто вразливих індивідів, чия єдина провина полягає в намаганні добре поводитися з іншими” (“Дівчина та ніч”). Чи, як пише українець Олег Поляков: “З чим порівняти враження від таємного спостереження за вікнами власної квартири, в якій не живеш понад чверть століття?.. Іноді мені хочеться відмовитись від свого людського єства і переселитись у будь-яку задрипану пташку, щоб мати змогу підлітати до цих вікон і заглядати в них з підвіконня”.

Справді, героям “Ночі…” та “Трої…” таки доводиться повторити подробиці заняття вище описаної пташки: зазирнути і в себе, і минуле. Нарешті обидві книги – різдвяні, з грудневими подіями. Тільки Вінкі Роквелл з “Ночі…”, поведінкою й образом заплутавши сліди однокласника Тома, знаходить у тамтих снігах грудня своє останнє пристановище. А слідак із “Трої…” Безус, намалює в снігах, на кризі ріки написи, видимі лише з гелікоптера. Але навіть тоді, коли таємниця і магія обох творів вичерпують себе, нехай навіть і досить кривавими, як у Мюссо, гепі-ендами колосального свята та персонального визволення від грудньозалежності, читач незмінно знову опиняється на самоті з таємницею життя, смерті, кар’єри бути людиною. Ці персональні твої скелети в шафі обовязково захочеться обмізкувати. А може, й переосмислити.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram