– Ідіть до мене, куме, сало їсти!
– Так у вас собака злий!
– Так отож, куме, так отож!

Сьогодні розслідуємо історію слова “кум”, а також те, в яких фразеологізмах воно “оселилося”.

В українській мові є багато фразеологізмів, що виникли в обрядовій стихії життя наших пращурів. Такі мовні одиниці транслюють закодованими у сучасній мові відповідні обрядові сенси. Розкодування передбачає відтворення певного фрагменту первісного тексту обряду, згорткою якого і є обрядовий фразеологізм.

Одне з центральних місць у системі обрядів українського етносу посідає хрещення. Народившись, нова людина опиняється в статусі лімінальної (від лат. limen – “поріг”) істоти. Вона вже позбулася старого статусу, але ще не набула нового. Інакше кажучи, “тут панує первісний хаос. Перемога над хаосом здійснюється через відтворення акту творіння-упорядкування космосу” (М. Попович). Подолання такого стану відбувається шляхом проведення релігійного обряду хрещення. В основі хрещення, відправа якого здійснювалася щодо новонародженої дитини (або – значно рідше – дорослої людини), лежить ідея прилучення до родового культу. У християнстві вона трансформувалася у введення до церкви Божої. Призначення обряду – очищення об’єкта хрещення від первородного та інших гріхів і відродження до нового духовного життя. Він виступає одним із різновидів ініціаційних (перехідних) обрядів.

В обряді хрещення разом із новонародженим, його батьками, повитухою, священником, беруть участь інші головні учасники – куми. Поняття кум (пестливі – кумась, кумець, кумочок, кумцьо) в системі знаків української етнокультури – це “хрещений батько (тобто названий, що бере участь в обряді хрещення дитини) щодо хрещеника, його батьків; батько дитини щодо хрещеного батька і хрещеної матері” (В. Жайворонок). Ну а хрещеник – це “хлопчик щодо своїх хрещених батька та матері”. Сучасні лексикографічні джерела слово “кум” фіксують з такими значеннями: “1. Хрещений батько щодо батьків хрещеника і хрещеної матері. 2. Батько дитини щодо хрещеного батька і хрещеної матері”. У розмовному мовленні цим словом звертаються до приятеля. Народно-поетичний контекст у казках і байках так називає вовка.

З погляду походження, як повідомляє Етимологічний словник, слово “кум” (пор. спільнокореневі кума, кумання “вступ у кумівство; дружба, близькі стосунки”, кумася (зменш.), кумівство, кумство “кумівство, духовна рідня”, кумця (зменш.), кумцьо (зменш.), куматися, кумити “бути кумом”, кумовати “хрестити”, кумувати, перекуматися / розкуматися “розірвати кумівські стосунки”, а також відповідники в інших мовах кум (рос., білорус., болг., македон.), кумъ (давньоруськ.), kum (польськ., діалектне словацьк.,), kúm (словенське), кŷм (сербохорв.) виводять із праслов’янського kumъ, сформованого на базі kumа (kumъ < kumа); воно “є скороченням слова, яке походить з народної (балканської) латини; нар.-лат. (балкан.) [cómmater] “хресна мати” утворене за допомогою префікса (прийменника) cóm(-) “з(-)” від іменника mater, спорідненого з псл. matі, укр. мати”. Отже, походження слова “кум” відсилає розслідувача до ранніх періодів поширення християнства та відправи обряду хрещення.

Первісна ідея духовного єднання між чужими людьми наявна в низці інших обрядів. Так, у системі традиційної української звичаєвості та обрядовості відомі звичаї духовного споріднення дівчат та жінок, що мали загальну назву кумування. На Зелену неділю ті, хто хотів покуматися, обмінювалися хустками та низками коралів (“аби ніхто між нас не пхався”). На Поліссі дівчата через вінок, сплетений із березового гілля, дарували одна одній жовті крашанки, після чого цілувалися крізь вінок, примовляючи: “Благослови, берізко, і ти, Сонечко праведне, що дерево це обласкало, покуматися, сестрою збагатитися, одна одній бути поміччю до кінця днів своїх”.

Матеріали П. Чубинського свідчать, що, згідно з обрядовим алгоритмом, після народження дитини її батько йде з хлібом і сіллю до чоловіка, вибраного в куми, кладе хліб на столі й промовляє: “Дав Бог сина, тепер не одкажи мені, куме”. Той не відмовляє, а забирає принесений хліб собі, кладучи на стіл свій. Батько приносить цей хліб додому, а потім іде до куми, де обрядодії повторюються (порівняймо прислівʼя “Налагодив стару та по кумів іду”). митрополит Іларіон (І. Огієнко) констатує, що “відмовитись від кумівства не вільно”. Про цей обрядовий етап розповідає і казка: “Піп узяв селянина за кума”, “Коли Бог послав йому дитину, покликав він у куми бідного чоловіка”. Згадана обрядодія позначається сталими сполуками узяти за кума, покликати в куми – “запросити бути кумом, хрещеним батьком”. Так розпочиналися стосунки кумівства.

Кумівство – це традиційний народний звичай, відповідно до якого для новонародженої дитини обиралися “другі батьки”, що ставали їй опікунами й покровителями. Воно виступало різновидом духовної спорідненості. Цим словом називали також і стосунки між кумами.

У церковнообрядовій термінології куми мають назву батько хрещений і мати хрещена (“вірний(-а), що присутній(-я) при Таїнстві Хрещення й вступає з охрещуваним у зв’язок духовної спорідненості (батьківства / материнства); застаріле восприємник / восприємниця; розмовне нанашко / нанашка”). “Нанашком, – пише І. Франко, – на галицькім Підгірю називаєть ся хресний батько, нанашкою – хресна мати”. Також він наводить розмовне: “Нанашку, дайте горівки фляшку!”

Разом кум і кума називалися батьки хрещені і батьки хресні (“хрещений батько та хрещена мати”). Фразеологізовані одиниці батько хрещений і мати хрещена фактично відтворюють первісну форму, від якої походять слова “кум” / “кума”. У системі термінів обрядового споріднення відома також назва хрещена (хрищена) сестра – охрещена, що має з ким-небудь спільних хрещених батьків.

Стала сполука хрещений (хрищений) батько в сучасних лексикографічних джерелах поряд з обрядовим значенням (“чоловік, який бере участь в обряді хрещення в ролі духовного батька”) зафіксована з двома переносними значеннями: “про того, хто є першим вихователем, наставником кого-небудь в тій або іншій справі, професії” і “про того, хто дав назву чому-небудь відкритому, винайденому і т. ін.”. Обидва вони розвинули значення, наявне в знаковій системі обряду, – “виховательство, наставництво” та “ім’янаречення”.

У куми вибирали звичайно свояків, людей, що користувалися повагою у громаді, мали позитивні риси характеру, імпонували родині майбутнього хрещеника, адже вони ставали для новонаверненого у віру названими батьками (вони звалися кликаними кумами): “Кого люде за люде мають, з тим ся кумають” (“Кого вважають чесною, статечною людиною”). Наведена одиниця відображає наявний у системі народного світогляду факт шанобливого ставлення до високого статусу кума і – відповідно – до його носія. Як зазначає митрополит Іларіон (І. Огієнко), “на Холмщині ще й досі існує звичай пошанування першого кумівства – такого кума садовлять на солому на санях, і везуть від його хати до хати батьків дитини з пошаною. При кінці обряду такий кум повинен викупитися”. Характер уявлення про необхідну відповідність між рисами вдачі кандидата на статус кума і вимогами до нього з боку соціуму засвідчують одиниці “Перед пеклом і чорта треба просити за кума” (“Хто сидить у сусідстві пекла, той кумає ся з чортами”). Українські прислівʼя засвідчують наявність між кумами приязних стосунків: “Баба сужена, а кума люблена”; “За милую куму можна полізти і в тюрму”; “Спасибі кумі, що до кума добра”. Ще одним доказом шанобливого ставлення виступає використання у фразеологічних одиницях зменшених форм: “Прийде кумець на обідець, а ложки не буде”; “Ой щущечки задля кумочка, а карасі задля кумасі”.

Значення близькості й поважного ставлення до обрядового статусу кума (хрещеного (названого) батька новонародженої дитини) відображена у фразеологізмі кум королю (“У виграшному становищі”). Варіант кум королю, сват міністру також вказує на “виграшність” чийогось становища, що випливає з близьких довірливих стосунків з відповідними впливовими особами. Він демонструє підсилення значення шляхом прирощення форми й глибшого занурення в національний менталітет: компонент сват ініціює паралельну апеляцію також до учасника (“названого родича”) ще одного родинного обряду – шлюбного.

Одержати запрошення в куми вважалося великою честю. Водночас воно підкреслювало наявність відповідних для здобуття цього статусу чеснот у запрошеного. В українській фразеологічній системі піднесено-урочистий стан запрошеного в куми відображено через одиниці, де компонент кума функціонує як поняття, з яким порівнюють: “Пишнит ся, як нова кума” (“Нова кума уважає собі нове кумство за велику честь”, також і “Пихато поводиться”); “Сісти як нова кума” (“З церемоніями, запишавшись, сісти”), “Так ходитъ, як нова кума”. Проте запрошення в куми передбачало певні матеріальні витрати (обрядове дарування). Цей факт зафіксовано у прислівʼї “Не хочеш страти – не сунься ні в куми, ні в свати!” Вірування в те, що дитині передаються риси кумів або інших учасників обряду, уявлення, що між похрещеним та його духовними батьками наявний зв’язок, засвідчує фразеологізм “Дурні тебе куми тримали” (“Ти дурний від самого хрещення”).

“Кум/кума” – зафіксований обрядом статус, що має відносний характер. Оскільки траплялося, що діти вмирали, то нівелювався і кумівський статус. Про це сигналізує прислівʼя “Умерла дитина, та й кумство пропало”. Якщо діти вмирали після народження, їхні батьки для наступних новонароджених брали в куми перших людей, що їм зустрічалися (такі куми називалися “стрічними”). У збірнику С. Номиса зафіксовано: “В кого діти мруть, то треба тому брати кумів встрічних”.

Фразеологізми, в яких використовуються компоненти “кум/кума”, можуть відображати комічні життєві ситуації, висміювати негативні людські риси: “Хай гляне кума, яка сама”; “Знає кума – знає півсела”; “Що знає кум, знає кумова жінка, а вже від неї і все село”; “Голодній кумі хліб на умі”; «Кумушка-кума, купи собі ума, та тільки не на свої гроші”; “Кума зійшла з ума і мене звела”.

Як бачимо, фразеологізми такого типу несуть етнокультурний зміст, особливості світогляду мовного колективу. Етнокультура (обрядова сфера) виконує функції мотиваційної стихії для процесів породження фразеологізмів. Занурення у вивчення зв’язків мови та обрядової дійсності дає змогу глибше пізнати світогляд етносу, особливості його ментальності, специфіки мовного відображення національної картини світу.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram