В ошатному виданні з концептуальним оформленням, у твердій червоній обкладинці, під сучасною і феміністичною назвою “Емансипантка” вийшли добрі, класичні твори Марії Вілінської. Зі шкільної програми ми знаємо її під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Узявся за цей проєкт відродження української класики видавничий дім “Комора”.

До нового видання увійшла класика жанру, усі хрестоматійні оповідання та повісті Марка Вовчка: “Козачка”, “Ледащиця”, “Максим Гримач”, “Не до пари”, “Інститутка”, “Три долі”, “Дяк”, “Тюлевая баба”, “Маруся”.

Сиділи й перечитували твори фатальної жінки, представниці другої статі, яка спричинила літературний скандал у XIX столітті жіночою прозою, “власними” “Народними оповіданнями”, нестандартна пара осіб. Це “важковаговик” сучасного українського літературознавства, іменита критикеса, докторка філологічних наук, лавреатка Шевченківської премії Віра Агеєва. Та людина зовсім непричетна до літературознавства, далека від науки, і трохи епатажна письменниця молодшого покоління Катерина Бабкіна.

“Оце так дивний тандем”, – хтось би зараз вигукнув голосно й здивовано, особливо той, хто в темі. Катерина Бабкіна не була студенткою Віри Агеєвої, та й спільних проєктів у цього тандему також не було. Оце перший. І незвичайний. І до чого це все призведе? Ще не ясно.

Кажуть, світ тісний, і таки справді можна здибати на вулиці, чи в метрі, чи ще десь дорогою на подію знайомих людей. Особливо в Києві. А світ літератури ще тісніший, його можна порахувати на пальцях рук і ніг п’яти-десяти українських людей. А якщо хтось розкаже на вухо якусь плітку про письменника, на завтра її вже обговорює весь Фейсбук, з Інстаграмом, Телеграмом, ну ще й приватно. Себто, мене наче й здивував цей тандем старшого й молодшого поколінь, а потім я зрозумів, що й дивуватися вже нічому в нашому сучукрліті. Залишається тільки фіксувати літературні факти.

Марко Вовчок гучно заявила про себе “Народними оповіданнями” в 1857 році. І тут одразу ж у багатьох літераторів її часу виник справедливий подив, відчуття нерозуміння, може, і банальна заздрість. Останнє так притаманне нашим українським майстрам красних словечок. З роду-віку росіянка, з Орловської губернії, всього лише якихось декілька років прожила в Україні, а здивувала всіх лексичних багатством свого письменницького словника, розкішністю української мови.

Титан нашої культури скептично насупив брови й написав після смерті скандалістки: “Хто читав українського Марка Вовчка, той хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. В московських творах Марка Вовчка, на дивне диво, зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової великоруської з мовою канцелярії та школи <…> Значить, її російські оповідання дають доказ, що по-московськи вона вміла гірше, ніж по-українськи”. Іван Франко не перший, хто дивувався такій мовній трансформації Марії Вілінської. І в некролозі висловив свої здогадки-припущення щодо авторства оповідань.

У літературних колах побутувала думка, що не Марко Вовчок писала свої шедевральні “Народні оповідання”, за неї це зробив її чоловік – фольклорист і етнограф, член Кирило-Методіївського братства Опанас Маркович, а вона просто приписала собі його авторство. Громадський діяч, збирач фольклору й знавець французької мови Опанас Маркович таки добре володів народною українською мовою, що й казати, його етнографічні матеріали передруковував навіть сам Михало Драгоманов. Та й опинилися чернетки й замальовки Марії Вілінської в руках майже прижиттєвого класика української літератури Панька Куліша, який їх редагував, і був у захваті не так від учнівських проб Марка Вовчка, як від самої жінки, яка сховалася під чоловічим, вовчим псевдонімом. Утворилася навіть коаліція авторів і громадських діячів, які клювали Марка Вовчка й наводили свої аргументи на користь цієї думки.

Зокрема, письменниця й публіцистка Олена Пчілка (чи то із заздрості, чи то справді так) називала Марка Вовчка “…кацапкою, зроду не чувши української мови, ледве захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її властивостями й почала писати по-українськи, та ще як – краще всіх українських повістярів”.

Хмизу в огонь дискусії щодо справжньості/автентичності творів Марії Вілінської підкинув і Омелян Огоновський. Доктора філософії, ученого-філолога, громадського діяча вищезгаданий Іван Франко шпетив за суху методу викладання літератури та з часом вони порозумілися. Так от, уже після смерті фольклориста Марковича, законного чоловіка Вовчка, академік Єфремов наводить вислів Огоновського: “Коли помер Опанас Маркович у 1867 році, то і Марко Вовчок померла для літератури вкраїнської”. Видавець “Народних оповідань” Панько Куліш стояв на тій же думці.

Що ж нам говорять сучасні відчитувачі творчості фатальної жінки Марко Вовчок? Які висновки дві феміністки зробили на користь Емансипантки? Читаємо.

“На прикладі Марка Вовчка з усією виразністю бачимо, що канонізація жінки-письменниці відбувалася в ту пору значно складніше й драматичніше, аніж коли йшлося про її колег-чоловіків. Отож, вітчизняна патріотична спільнота не хотіла вірити, що ця росіянка змогла так пізнати душу українського народу й так бездоганно опанувати мову, щоб бути авторкою “Інститутки” й “Трьох доль”. Як незрідка траплялося в XIX cтолітті з жінками, що здобували літературне визнання, почали дошукуватися “справжнього автора”, котрий за неї писав.

Потрібні були текстологічні дослідження, зроблені аж у 20-ті роки, щоб розвіялися будь-які сумніви. Як підсумовував Микола Зеров, перглянувши рукописи, “Куліш міняв правобережний колорит Вовчкової лексики (сліди життя на Поділлі, у Немирові) на лівобережний, але ніяких істотних змін, справжньої печаті майстра на ученицьких спробах, у його зразках художньої редакції немає”.

Це пише докторка філологічних наук Віра Агеєва у передмові на 24-25 сторінці, ще й наводить цитату Лесі Українки на захист Марка Вовчка: “натомість Леся Українка, за спогадами Климента Квітки “незвичайно високо ставила Марка Вовчка і з приводу відомих ревеляцій Куліша, який писав, що Марко Вовчок добре писала, доки він їй помагав, говорила, чому ж сам Куліш так добре не міг написати”.

Що ж пише молода письменниця Катерина Бабкіна на захист Марка Вовчка? “Огром таланту, працездатності та цілеспрямованості Марії Вілінської довелося заховати за чоловічим псевдо “Марко Вовчок”. Так буцімто вже зробила Жорж Санд і спрацювало. Ще б пак – хто б повівся на письменницю-молодицю?

Видатні, реалізовані чоловіки (уже тут чути підвох – видатних, реалізованих жінок тієї доби ми практично не знаємо) – Куліш, Тургенєв, Герцен тощо – які цей талант, цю силу розпізнали, хотіли її (і силу, і саму Марію) – не підтримати, не зміцнити, не підвести, – а просто зробити своєю і плекати, як свою…

Були в неї закохані, були вражені її письмом і робили що? – правильно, нарікали, застерігали, а коли в обмін на свою професійну підтримку (більш ніж заслужену самою лише якістю текстів, якої б статі особа їх не написала) не отримували бажаного контролю, влади над цим пакетом приємних і корисних якостей, який так вдало втілився в Марії, – то засуджували, об- та оговорювали, а часом і встромляли палиці в колеса. З жінкою можна було таке робити, вона ж жінка, має оглядатися на те, що думають про неї інші й чого від неї хочуть.

Навіть Шевченко назвав був її донею. Не посестрою, не колегою, не товаришкою – донею. Настільки важко було уявити тоді собі чоловікові – жінку, рівну до чоловіка в праці, досягненнях, стражданні, боротьбі. Маленьке щось, зворушливе, вилізло, понаписувало так гарно, оченятками луп-луп, цвірінькає про біду народу. Пташечка хороша. Зайчик, ясочка.

Показово, що залишаючись “донею”, біди, проблеми та працю, часто непосильну чоловікам, – й заробітки, і життєві проблеми своїх чоловіків, партнерів, сина, онука, – Марія Вілінська гребла сама”.

Кожне нове покоління літераторів, яке приходить у цей світ, намагається розгадати таїну авторства таких могутніх, таких непроминальних оповідань народних Марії Вілінської під псевдонімом Вовчок. Ще й донині не вщухають баталії навколо цього питання. Адже не так важливо, чи Марко Вовчок сама писала прозові твори, чи в співавторстві з чоловіком чи Пантелеймоном Кулішем, важливо те, що створив ці яскраві зразки психологічної прози український народ, і їх цінність неперехідна, вічна, і як смолоскип передається з покоління в покоління.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram