Чехія розташована в центрі Європи, а ми – на околиці цивілізованого світу. Чехія – це Захід, там відбувалися справжні лицарські турніри, чехи мали, на відміну від Волині й Галичини, справжнє королівство… Стоп! А чи довго вони існували як справді незалежне королівство?

Чехія була князівством, поки в 1085 році Вратислав ІІ не був коронований в Празі архієпископом трірським. Так князь Вратислав ІІ з династії Пржемисловичів став королем Вратиславом І і першим чеським королем. Тоді князівство Чехія офіційно почали називати королівством Богемія. Вратислав визнавав себе васалом Священної Римської імперії, а втім це не така вже й зрадонька – Данило Галицький навіть Батию кланявся, а теж король був.

У 1075 році, за десять років перед Вратиславом, безпосередньо Папа Римський Григорій VII поклав корону короля Руси одночасно батькові й сину – батька звали Ізяслав Ярославович (це був син Ярослава Мудрого), а сина – Ярополк Ізяславович. Саме вони й стали першими королями Руси, хоча після них ще 150 років правителі на нашій землі цілком вдовольнялися княжим титулом і про євроінтеграцію не думали.

Та й після Вратистлава, який правив до 1092 року, була перерва, під час якої чеських монархів називали князями, аж до 1158 року, коли Владислав І отримав корону за протекцією імператора Фрідріха Барбароси, але особисто, без права передавати в спадок, і лише з Пржемисла Отакара І, який став королем 1198 року, можна казати про безперервність саме королівського, а не князівського правління в цій країні.

Цікаво, що за династичною угодою між королем Богемії і герцогом Австрії у випадку бездітності одного з монархів, інший отримує після його смерті державу першого в спадок. У цій шаленій грі престолів перемога, як і в хокеї, дісталася чехам. Тобто історію Австро-Угорщини можна вести й з 1250 року, коли велика та потужна Богемія поглинула маленьку слабку та осиротілу без монаршої опіки Австрію.

Лише починаючи з Данила Галицького, коронованого у 1253 році, можна казати про відносну спадковість (а втім, де в Європі королівська влада була не відносною?) престолу Руського королівства – принаймні до 1325 року. Далі на наші землі приходили завойовники, ставленики завойовників і просто вихідці з якого-небудь Чужозем’я, але то була звичайна практика в середньовічній Європі.

Тобто приблизно дюжина монархів на південному заході Руси, що нині зветься Україною, мали титул короля. Ще стільки ж зайд (з Угорщини, Польщі тощо) звалися Руськими королями, а інтересами вони опікувалися суто особистими. Як і королі з династії Романовичів.

Суто чеська династія Пржемисловичів дала лише сім королів Чехії, далі престол дістався Тірольскій династії, потім Люксембургам, а врешті потрапив на сотні років до рук Габсбургів.

Королівство Богемія поглинула спочатку Священна Римська імперія германської нації, та поглинення це виявилося “почесним”: столицею всієї імперії була з 1346 до 1437 і з 1583 до 1611 роки Прага. Із 1811 року імперія називалася Австрійською, а з 1867 року – Австро-Угорською. Та епоха настала інша, і в Чехії вже завелися нові “королівські династії”, такі як Шкода, адже Богемія і особливо, Моравія були найзаможнішим регіоном імперії Габсбургів.

Формально королівство Богемія проіснувало в її складі до самого кінця існування цієї держави – до 1918 року. Так само до жовтня 1918 року проіснувало й королівство Галіції та Лодомерії (від перекрученої назви столиці Волині міста Володимира), що було прямим спадкоємцем королівства Русь.

Тож особливих відмінностей немає, підстав для заздрості теж. Ми мали стільки ж королів, як і вони, тільки Чехія залишилася у своїх середньовічних кордонах, а Волинсько-Галицька Русь перетворилася на Україну, приєднавши величезні території Дикого Степу, Крим, Кубань, частину Донщини… Щоправда, половину приєднаного, у підсумку, ми втратили, і зажерливі сусіди з усіх боків тільки й чекають шансу відібрати щось іще. Зміна назви держави й народу значно ускладнила обґрунтування історичної спадковості України від Руси, дозволивши московитам, маргіналам серед руських князівств, що звеличилися, отриманням ярлика від татар, приписати собі всю нашу історію. Але це теж в минулі часи траплялося і з різними народами.

У наших західників, схоже, на підсвідомому рівні закладене уявлення, що феодальні замки, “шляхетна” верства, що не вважала селян за людей, лицарські турніри, спалення відьом і самовладдя короля – це і є ознака цивілізованості; насправді цивілізація якраз постала з подолання феодалізму, зі самоврядування міських громад, з селянських антифеодальних повстань, з промінця ученості у вузькому віконці середньовічного монастиря, з університетів і винайдення друкарського верстата, з усвідомлення сили Права, а не права сили.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram