1905 рік лишився в пам’яті України не лише масовими страйками січня–березня, посиленням селянського, робітничого і національного рухів. Про це можна прочитати в будь-якій книжці, будь-якому підручнику з історії України ХХ століття. Але було і багато подій та фактів, значних і не дуже, які в радянський період просто замовчувалися, ігнорувалися, залишаючись відомими неширокому колу фахівців.

Серед них – і такий цікавий факт, як підготовка харківськими та київськими науковцями і викладачами вищої школи пропозицій щодо відміни сумнозвісного таємного Емського акту 1876 року та додатків до нього 1881 року.

У шкільних та інститутських підручниках, у різноманітних “Історіях УРСР” про ці події непросто відшукати бодай якусь згадку. Виняток може становити хіба що академічний двотомник “Історія Української РСР” 1967 року видання (згадаймо – за влучним висловом професора, доктора наук Юрія Шаповала, це був період діяльності “партійного націоналіста” Петра Шелеста). У ньому досить скупо зазначено: “Українська буржуазія випрошувала у царського уряду скасування Емського акту 1876 р., що забороняв викладання українською мовою у школі, та дозволу на видання газет і літератури українською мовою”. І все. І одразу по тому – про бажання цієї самої буржуазії добитися автономії України в межах буржуазної конституційної Росії, що на той момент звучало як звинувачення.

За наведеними словами важко уявити, про що йшлося. А відбувалися ось які події. Ще в останній декаді ХІХ ст. розпочалися подання до російського уряду різного роду записок і рекомендацій щодо зняття заборон з українського друкованого слова. На початок ХХ ст. ці подання набули масового характеру: від земств (наприклад, херсонського та чернігівського), українських учених та культурних діячів (зокрема, О.Кониського, В.Леонтовича), товариств грамотності, поліцейських чиновників, окремих чиновників управління цензури. Цей пункт був присутнім у резолюціях хліборобського з’їзду (1901, Москва), з’їзду кустарів (1902, Полтава) тощо. Яскраво виражений протестний характер мав ХІІ Археологічний з’їзд (1902, Харків). Крім того, на початок ХХ ст. припадає значне зростання просвітницької діяльності різноманітних організації, товариств, а також політичних партій (зокрема, Революційної української партії, Української радикальної партії та деяких інших).

Наполегливішою стала поведінка української інтелігенції. Окрім подання різноманітних записок, вона вживала рішучих заходів, аби добитися безпосередніх контактів з високими державними посадовцями. Принаймні, у науковій літературі є дані про зустріч делегації у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Косач з головою комітету міністрів С. Вітте. Під час цієї зустрічі Вітте запевнив прибулих у швидкому знятті заборон на український друк.

Про назрілу необхідність відміни заборон висловлювались і в Санкт-Петербурзі. Тільки виходили там з інших міркувань. Процитуємо уривок з листа одного поліцейського чиновника в газету “Гражданин” (1905, № 9): “Долго сдерживаемое искусственно воздвигаемыми правительством преградами развитие народной литературы на украинском языке нашло себе выход в другом направлении, и мы уже не в силах бороться с неудержимым потоком, разливающимся все шире и шире. Этот поток грозит нашей безопасности и благу родины. Преградить его нет сил и опасно, как бы не разорвал плотины и не причинил еще больше вреда…”.

І ось на порядку денному на засіданнях комітету міністрів у грудні 1904 року постало питання про “устранение из постановлений о печати излишних стеснений” (як делікатно сказано!) щодо української мови. Не вважаючи себе достатньо компетентним, щоб вирішити це питання в одноосібному порядку, а насправді, думається, щоб перекласти всю відповідальність на інші плечі, комітет міністрів “в видах вящей осторожности” доручив міністрам народної освіти та внутрішніх справ звернутися за відповідними висновками до Імператорської Академії Наук (далі – ІАН), Харківського та Київського університетів, а також київського, подільського та волинського генерал-губернаторів. Комітет окремо зауважив, що питання про мову викладання в народних школах не ставиться і розглядатися не буде.

30 січня 1905 року (за старим стилем) міністр народної освіти направив президенту ІАН відповідний документ, а та, у свою чергу, потім розіслала його далі. Найпрогресивнішою виявилася резолюція харківської комісії. До її складу увійшло одинадцять професорів. Дев’ятеро з них, тобто абсолютна більшість, були українцями. Головою комісії одноголосно обраний Микола Сумцов, секретарями – Максимейко та Соловйов. Відбулося 5 засідань, на яких виробили резолюцію під назвою “Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке”. На засіданні ради університету 5 квітня 1905 року “Записка” була прийнята одноголосно.

Її основні положення викладені у семи пунктах. Коротко їх можна сформулювати таким чином: застосовувати до української літератури ті ж правила і вимоги, що й до російської; надати повну свободу щодо перекладу українською мовою Святого Письма та інших книжок “религиозно-нравственного содержания”, а також для церковної проповіді; визнати законність застосування української мови у белетристиці та всіх галузях науково-популярних знань, забезпечити допуск у шкільні бібліотеки та народні читальні книжок українською мовою нарівні з російською; зрівняти у правах з російською українську драматургію та театр; дозволити українську періодику на однакових правах із російською; дозволити ввезення в Росію галицьких періодичних видань та книг на загальних підставах.

Незважаючи на “попередження” комітету міністрів не торкатися питання про мову викладання в народних школах, харківська комісія окремим сьомим пунктом поставила питання про доцільність навчати українському письму і читанню дітей у початковій школі, видання україномовних хрестоматій, інших педагогічних посібників, а також розміщення в російських підручниках словників російських слів і виразів, які були незрозумілі дітям-українцям.

Київські вчені мали аналогічну позицію. До складу київської комісії увійшло вісім професорів. Наукові доповіді виголосили В. Перетц і В. Антонович. Актуальною на сьогодні є думка Антоновича, який заявив: “Народність ця [українці] цілковито позбавлена інстинкту державности; вона не тільки не становила окремої держави, але добровільно відхилила створення такої, навіть тоді, коли історичні обставини давали на це можливість”. Ця фраза вченого сьогодні трактується науковцями як вияв дипломатичності, необхідний для того часу. На засіданні історико-філософського факультету Київського університету одноголосно прийнято рішення про можливість скасування усіх обмежень та надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.

До складу комісії ІАН входило сім академіків, очолив її її Федір Корш, який, на думку дослідників, прихильно ставився до українських культурних прагнень. Також до комісії приєдналося шість діячів української петербурзької громади. Відповідь Академії мала назву “Об отмене стеснений малорусского печатного слова”. Це був солідний науковий документ на 28 сторінках великого формату із 9-ма додатками різного змісту, який уклали Ф. Корш (загальні дані і розвиток українського письменства) і О. Шахматов (лінгвістичний аспект).

У “Додатках” надруковані наукові розвідки (зокрема, П. Стебницького “Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности”, С. Русової “О необходимости малорусских книг для поднятия умственного развития малорусского язика”, А. Русова “Украинофильство”, А. Лотоцького “Краткий обзор украинского литературного движения в России и за границей” тощо), повідомлення, записки та листи, автори яких писали про необхідність відміни різних обмежень на використання української мови.

У цій підсумковій резолюції петербурзькі академіки були доволі відвертими у своїх висновках і висловлюваннях. Зокрема, вони висловили впевненість, що розпорядження 1863 р. і указ 1881 р. не мають юридичної сили, оскільки не можуть бути узгоджені з основними засадами російського законодавства, і “цензурные стеснения малорусского печатного слова, начавшиеся притом только с 1863 года, не были вызваны какими бы то ни было угрожающими единству России стремлениями малорусского народа или его интеллигенции”. Не без гумору вчені зазначили, що “только несчастная случайность могла побудить правительство к преследованию целой письменности и к принятию на себя заботы о малорусском правописании”.

Комісія Академії Наук переконувала високопосадовців, що “малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном своем языке”. Цікавим є такий висновок: “…в ненормальных условиях духовной и умственной жизни живет в России народность, насчитывавшая в январе 1897 г. до 23 миллионов 700 тысяч душ”. Ну і вже зовсім актуальною є наступна думка: “Государство, не умеющее обеспечить одно из самых элементарных прав гражданина – право говорить печатно на родном языке, возбуждает в гражданине не уважение к себе, не любовь, а безотчетный страх за существование. Этот страх порождает недовольство и революционные стремления”.

Загалом, відповідь Академії цілком відповідала вимогам часу. Для 1905 року це був однозначно прогресивний документ. Дозвіл на видання книг українською мовою аргументували тим, що це нічим не зашкодить неподільності Російської імперії, тоді як незадоволення, викликане забороною, разом із розквітом видавничої діяльності в Галичині може потенційно зродити таку небезпеку.

Про неабияку вагу підсумкового документа свідчить і той факт, що 1910 р. його надрукували окремим відбитком. Зробив це невідомий приватний підприємець. Він був виданий “на правах рукопису” накладом 150 примірників і став відомий лише вузькому колу фахівців та урядовців. Харків’яни ж опублікували свою “Записку” окремим відбитком того ж 1905 р. у типографії М. Зільберберга, що саме по собі є промовистим фактом. Доповідь В. Антоновича мала назву “Записка в справі обмежень української мови” і вперше мовою оригіналу була опублікована в “Записках Українського наукового товариства в Києві” 1908 року.

Цікавий факт: навіть сьогодні, коли минуло 100 років від дати написання, позиція харківської професури ніяк не дає спокою окремим “запоребриковим” діячам, муляючи їхнє око своїм відвертим “українофільством”. І в своїх статтях вони досі переймаються питанням – як же вона взагалі могла бути прийнята? Наведемо одну цитату: “Конечно, можно сказать, что возглавлявший комиссию профессор Н.Ф. Сумцов, хотя и являлся уроженцем Петербурга, был известен своим пристрастием к украинофильству. Но пусть профессор Сумцов был украинофилом, однако же весь Совет Харьковского университета не мог полностью состоять из одних украинофилов, и тем не менее он утвердил “Записку”». Зауважимо – це далеко не перший випадок в історії, коли Харків з легкістю ламав усі російські імперські плани.

В нинішню епоху інформаційного суспільства ці унікальні історичні документи, і в першу чергу – харківська “Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке: Мнение комиссии, избранной Советом Харьк. ун-та, 14 февр. 1905 г. / Н.Ф. Сумцов, Д.И. Багалей, А.К. Белоусов и др.” цілком доступні для ознайомлення для усіх бажаючих у мережі Інтернет. Вперше вона була опублікована у повному обсязі у “Віснику Книжкової палати”1996 р., а згодом з’явилася на багатьох інших інформаційних ресурсах. Сьогодні київська і харківська “Записки” посідають гідне місце в історії української визвольної боротьби.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram