Василь Шкляр, автор крилатого вислову “Рукописи горять!”, промовленого на Майдані-2014, – єдиний в українській незалежній історії, хто відмовився отримати Шевченківську премію із рук президента-диктатора, міг би розраховувати нині у свої 68 на спокійну, вдячну в очах нащадків пенсійну літературну старість. Та будь-хто, видавши в Україні десять романів, міг би розраховувати на перманентні прибуток і славу. Але ні: Шкляр, починаючи з 1999 року, з виходу першого знакового роману “Ключ”, з періодичністю приблизно раз на два роки видаючи нові хіти, і сьогодні продовжує вносити власні, модні шклярівські нотки та нотатки до часом уже не таких і цікавих подробиць українського літпроцесу.

“Характерник” 2019-го – черговий історичний роман-бестселер від автора культового “Чорного ворона” (1999). Романом “Характерник”, п’ятим поспіль історичним, Василь Миколайович підводить риску в періоді творчості, що розпочався в 1990-х із задуму “Залишенця. Чорного ворона”.

У чомусь, звісно, усі десять шкляревих романів – на тему історії. “Ностальгія” (1989) є зворушливим епосом із життя українського колгоспного переднезалежницького села, “Праліс. Тінь сови” (1986), “Ключ” (1999) та “Кров кажана” (2003) – там містифікована сучасність того ж періоду та менталітету, яка вже стала історією, але в якій подекуди трапляються відлуння, приміром, психушка, із ненависного авторові “соціалістичного раю” чи “рука Москви”. А “Елементал” (2001), роман, що відомий народженим після 1989-го як “Самотній вовк”, практично успішно розпочинає власний історично-ідеологічний дискурс на тему, що таке історія України та яка роль Кремля в історії решти народів від Василя Шкляра.

Вважається, хоча Василеві Шкляреві це вдається, причім щоразу доволі легко (або так здається читачеві), що написати історичний роман важче, ніж будь-який інший великий епічний твір. У цьому є своя правда, адже автор історичного роману, на відміну від позажанрового письменника чи навіть автора від іншого жанру, має дуже суттєво рахуватися з пані Історією, яка не вибачає ані відвертих проколів, ані дрібних помилок, ані незначних одруків. Крім того, будь-який історичний роман – це завжди частково літопис, а частково – і міт. Причому міт та мітичний дискурс – така ж суттєва частина роману, як і його історичне підґрунтя. Без цього ніяк, ну хіба що роман буде написаний на тему уже буквально аж нещодавніх подій, щоб у розпорядженні письменника малася більш-менш притомна база фактів, свідчень, джерел, коментарі щодо даних історичних осіб та ключових подій.

Тому, як би не намагався письменник, що в своїх романах використовує історичние тло, уникнути епітету “мітотворець”, це неможливо. Більше того, щоб наратив романіста видавався самодостатнім і впевненим, у кожному такому історичному романі неодмінно має бути присутня авторська ідеологія. Або принаймні щось на кшталт ідеології, яка, зрештою, не завжди, але зумовлює оту авторську мітичність. Бо скільки б не казали, що історія – це сама об’єктивність, коли стикаєшся з її реальністю, то завше виявляється, що та – дещо ілюзорна та якась апріорі суб’єктивна.

У романі “Характерник”, крім історичного та мітичного початків, ви знайдете навіть третю основу-дискурс – залюбленість в Україну, в українськість, що полягає в майдано- або січоцентризмі автора та його героїв і місцями аж породжує в реципієнті ефект відчуття казковості оповіді. Події перших двох історичних романів (“Залишенець” та “Маруся”) Василя Шкляра відбуваються на тлі визвольних змагів 1920-х, третій – про подвиг наших сучасників-добровольців, четвертий, “Троща” – з історії героїв-одинаків УПА. Для “Характерника” Василь Миколайович Шкляр обирає кінець ХVII сторіччя. Дії роману відбуваються десь за два-три десятиріччя по Раді 1654 року, коли українські гетьмани вже достатньо в історії напомилялися, а нині триває чотиригетьмання, і попереду – початок кінця середньовічної історії України як хоч у чомусь самостійної, наступні ж круті змаги за волю очікуватимуть її нащадків аж 1917-го.

Період історії ХVII сторіччя, погодьтеся, є в будь-якому випадку надзвичайно складним для дискурсу. Якщо Історія не зберегла дотепер оригінальних документів від Переяславської ради (їх підробили московити), то сподіватися на достатню кількість свідчень про тогочасну Січ, про кошового отамана Війська Запорозькогно Івана Сірка чи навіть про оточення та факти з життя тогочасного царя Олексія Михайловича – узагалі годі! Джерел не достатньо. Ми маємо в розпорядженні лише уривки понять і розумінь про ту добу. І в автора роману існують тільки три засоби для вирішення поставлених перед текстом завдань: історична реконструкція, народна мітологія та власна фантазія. І що далі у часі події, то більше маємо покладатися на міт із фантазією.

Тому-то нема нічого дивного в тому, що світ ХVII сторіччя у виконанні Василя Шкляра має дещо химерний та схематичний вигляд. І що разом із такими постатями як Сірко, цар Олексій, воєвода Ромодановський чи гетьман Лівобережжя Самойлович діють, та навіть природніше, ріднішими та ближчими видаються, такі персонажі, як січовий лелека, козацький кінь чи жаби з прихованого подалі від чужого ока болота у Великому Лузі. Як читачі ми закохуємося та вболіваємо душевно, коли йдеться про характерника Кирика та його наречену Христю більше, ніж насуплюємо чола щодо рішень козацької ради, долі засудженого до страти Івана Мазепи чи веремії довкола трону Росії. Хто б на ньому там не сидів: “побожний цар” Олексій Михайлович, чи його “спадкоємець”, самозванець-Симеон із Полтавщини.

У центрі дискурсу цього роману навіть не доля України, але потреба шанобливого ставлення до неї. Василь Шкляр, може трохи заказково, так, щоб ледве не січовий лелека ніс у фіналі оповіді немовлятко Христі з Кириком, малює нам ідеальне в наших ментальних мріях державство та співтовариство побратимів, нашу Утопію – Січ-Матір. Місце, де всі мешканці рівні, там панує неписаний закон, що шанується всяким із побратимів, але там царює також козацька демократія. Ми лише трішки заковтнули такого повітря, саме на майданах 2004 та 2014 років. А от Шкляр оповідає: часом люди жили таким побутом сторіччями. Читаючи “Характерника”, ми раз за разом долучатимемося до причастя цією свободою. Але навряд чи позаздримо героям роману: знаємо, чим закінчилася та історія насправді. Але нехай. Трохи помріємо, вибудуймо власний міт разом із паном Василем. Міт, у якому всі українські герої перемагають і живуть вічно. А ще Василь Шкляр розповість секрет: хто ж такий характерник і як таким стати.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram