Григорій Верьовка – талановитий хормейстер, диригент, композитор і дослідник українського музичного фольклору. Він спирався у своїй творчості на традиції народного співу та на носіїв цієї традиції. Збагачував хоровий стиль засобами музично-інструментального й хореографічного мистецтв, застосував елементи театралізації, сценографії. Та найголовніше – Верьовка усвідомлював хор як художню цілісність.

Григорій Гурійович народився 25 грудня 1895 року на Чернігівщині. Родина була бідною, а дітей було 12. Батько був постійно перебивався заробітками, щоби підтримати сім’ю. Але навіть нужденне життя не позбавило Верьовку-старшого покинути мистецтво, він був добрим музикою, грав на скрипці та співав у церковному хорі. Саме від нього Грицько успадкував музикальний дар. Особливо малого хлопчика заворожувала українська народна пісня.

Здобувати освіту хлопця віддали до місцевої трирічки, але побачивши талант до музики батьки віддали його до Архієрейського хору в Чернігові. Невдовзі він став семінаристом духовного училища.

У 1918 році Григорій вступив до Київського музично-драматичного інституту імені Лисенка до класу композиції під керівництвом Болеслава Яворського. Потім навчався на відділенні диригування в Олександра Орлова.

У період студіювання організував та уфондував аматорський гурток самодіяльності. Разом із Тичиною та Магорським створили великий хор, який у майбутньому стане капелою імені Леонтовича. У 1925 році відкрилася професійна музична школа, директором якої став Григорій Верьовка.

Перші композиторські кроки Григорій зробив ще в Чернігівській семінарії. Але тоді це були не авторські твори, а обробка українських народних пісень. Лише в Києві Григорій почав писати власні інструментальні композиції для скрипки та симфонічного оркестру.

У 1930-ті Верьовка займається педагогічною діяльністю – очолює українську національну філармонію, а згодом – викладає у класі диригування в Київській консерваторії.

Коли розпочалася німецько-радянська війна Верьовка разом із ансамблем був евакуйований до Башкирії, водночас займався науковою роботою в Інституті народної творчості й мистецтв АН УРСР, збирає й опрацьовує башкирський фольклор. Тоді композитор створив пісні патріотичного характеру, зокрема поклав на музику слова Максима Рильського – “За край наш багатий”, Павла Тичини – “Ми йдемо на бій”, Миколи Бажана “Клятва” тощо. Разом із ансамблем Верьовка дав понад 20 концертів перед солдатами. У вересні 1943-го його відкликали до Москви.

Того ж року було підписано постанову про створення Державного українського народного хору. Його створення доручили Верьовці. Відтоді розпочалося становлення та формування колективу, його традицій та творчості.

Помічницею і духовною сестрою для Верьовки стала його дружина Елеонора Скрипчинська. Разом вони створили колектив, який невдовзі засяяв яскравою зіркою на небосхилі. Олесь Гончар про них написав: “Таке славне подружжя! Все життя віддали українській культурі”.

За три роки Григорію присвоїли звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР, наступного – 1947-го – професора Київської консерваторії.

Створений ансамбль розпочав гастрольний тур, географія якого простяглася від України до Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембургу, Німеччини.

Саме під час гастрольного туру в Мюнхені надійшла звістка про смерть Степана Бандери, якого вбили совітськими спецслужбами. На концерт хору прийшли люди, які саме поверталися з похоронної процесії. Напруження в залі нагадувало очікування від вибуху бомби. На сцену вийшов Григорій Верьовка, змахнув диригентською паличкою і в залу захопило “Реве та стогне Дніпр широкий”. По завершенню тиша, а потім вибух оплесків. Наступною композицією стала не менше могутня пісня “Чуєш, брате мій!”. Та вже наступного дня, посольство СРСР в Німеччині надіслало документ-заборону на виконання цієї пісні.

Верьовка як композитор працював на ниві хорової та масової пісні. Твори колективу набули популярності та стали справжніми народними хітами, зокрема композиції присвячені рідній землі: “Ой, як стало зелено”, “Ой чого ти земле, молодіти стала” тощо. Жартівливі пісні також були присутні в репертуарі ансамблю, найяскравіша з них – народна “І шумить, і гуде”. Творчість Верьовки – це пряма спадкоємиця Леонтовича та Стеценка. Хор який він очолював став взірцем для подальших колективів, які виникали в обласних центрах України.

Головною візитівкою колективу стало виконання пісень мовою оригіналу тих народів, де гастролював ансамбль, що не могло не підкорити серце слухачів.

Окрім хору, Грирогій Верьовка очолював спілку композиторів України.

Хор імені Григорія Верьовки відзначить своє 75-річчя у Києві

Помер видатний композитор 21 жовтня 1964 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Надгробок виконав скульптор Еліус Фрідман (скульптор-монументаліст, заслужений діяч мистецтв УРСР).

Спиридон Черкасенко: Горить, болить душа моя, і серце все в огні

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram