Григорій Косинка – український новеліст. Ще за життя його твори мали популярність серед молоді. Видавництва залюбки друкували нові опуси, а шанувальники з нетерпінням чекали їх виходу. Імениті митці високо цінували працю Косинки. Але одна збірка перевернула все подальше життя. Сталінські поплічники по-своєму трактували написане, і на письменника посипалися з усіх боків звинувачення у “буржуазності” та “куркульстві”, твори перестали видавати, цькування, погрози перетворили й без того несолодке життя Григорія на справжнісіньке пекло. Зрештою, пекельне полум’я загасив льодяний подих смерти – за супротив проти режиму Григорія розстріляли.

Народився письменник 29 листопада 1899 року в селі Щербаківка на Київщині, у родині малоземельних селян. Злидні спонукали сім’ю шукати ліпшої долі за Уральськими горами, але й там, на чужині, жилося гірко. Зрештою, знедолені й змучені, вернули на Батьківщину, в рідне село. Перебивалися з хліба на воду, батько гарував на цукровому заводі в сусідньому селі.

Григорій також рано став до праці, гнув дитячу спину на панів – весною сапав буряки, восени ходив за скотиною. Завдяки діду навчився читати ще в чотирирічному віці, потім закінчив двокласну сільську школу. Надихав хлопчину на навчання брат по матері – у майбутньому відомий прозаїк Калістрат Анищенко.

Коли Косинці виповнилося 14 – подався до Києва, сподіваючись заробити якийсь гріш, щоб підтримати овдовілу матір та малих братів-сестер. У місті юнак брався за всяку роботу – чистив чоботи, писав у канцелярії, водночас відвідував вечірні курси в гімназії, намагаючись здобути освіту.

Коли розпочалася Українська революція – Григорій Косинка воював у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше вступив до лав Армії УНР. Брав участь у бойових діях проти більшовиків, за що сидів у тюрмі. Згодом приєднався до лівих есерів (“Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів)”), які тоді симпатизували більшовикам.

У 20 років Косинка дебютував у літературі із оповіданням “На буряки”, яке було опубліковано на шпальтах київської газети “Боротьба”.

У 1920-му вступив до Київського інституту народної освіти, але за два роки через матеріяльні нестатки змушений був покинути навчання. Проте ніщо не могло відібрати в чоловіка перо, з-під якого писалися твори. Із ними він виступав на літературних вечорах, іноді на зібраннях Всеукраїнської Академії Наук.

Перша збірка “На золотих богів” вийшла в 1922-му й отримала схвальні відгуки:

“Побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий”, – писав Сергій Єфремов.

Нові роботи друкувалися в журналах та газетах. Але злигодні, здвалося, переслідуватимуть все життя. Знову брався і за редакційну працю, і за сценаристську, перебивався то на радіо, то на кінофабриці, і скрізь не гроші – сльози, хоча до того часу він уже був досить відомим.

Зустрічаючи новий, 1924 рік, Косинка познайомився з Тамарою Мороз. Вона була молодшою від Григорія на шість років, але кохання оселилося навіки в її серці до чоловіка, з яким вона побралася восени того ж року. У майбутньому, після вбивства Косинки, вона присвятить все життя відновленню його чесного імені.

Нову книгу “Новели дезертира”, написану в 1924-му, не пропустили до друку. Це викликало занепокоєння не лише автора, а й інших письменників – Миколи Хвильового та Миколи Зерова.

У автобіографії за 1925 рік Косинка пише: “Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно було носити почесне ім’я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як і не заслужили його деякі безпардонно прославлені сучасні письменники”.

Тому всі свої сили спрямував на створення нової збірки – “В житах” (1926). До неї ввійшли кілька новел із неопублікованої праці, але здебільшого це були нові твори. У збірці письменник заявив про себе як талановитий майстер слова, та саме через неї Косинку почнуть звинувачувати в куркульстві. Станіслав Косіор, сталінський кат, у 1929-му назве його буржуазним націоналістом і перетворить життя Григорія на справжнісіньке пекло.

Натомість Мирослав Ірчан, Максим Рильський, Сергій Єфремов та інші – давали високу оцінку збірці. Максим Рильський зазначав, що “новели Косинки з часом у певну гармонію злившись, дадуть епопею революції”.

Після нападок з боку більшовиків, Косинку друкують все менше, цензура раз по раз повертає твори прозаїку, на його адресу часто звучать погрози, письменника називають буржуазним куркулем. Єдине місце, де Косинка ще міг працювати – сценарний відділ Київської кінофабрики. Та писати не припиняє, на початку 1930-х з’являється збірка “Серце”, яку перед самим друком завернув назад Головліт.

“Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь. Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці”, – написав Григорій у квітні 1932 року.

За два роки в будинку письменника в Харкові Іван Кулик виголосив доповідь про завдання письменників. У цій дискусії брав участь і Косинка. На відміну від інших у своїй промові він із гнівом та запалом засуджував усі ті партійні замовлення, у яких письменників заставляли оспівувати режим і брали митців за горло так, що ті вже не могли не те що вільно творити – а й дихати. Крик відчаю пролунав у залі й літератори завмерли вжахані тими словами, оговтавшись, прихильники комуністів освистали й закидали брудними лайками доповідача.

4 листопада 1934-го, суботнього вечора Григорій разом із дружиною був вдома. Тамара готувалася до захисту диплома й просила чоловіка перевірити вступ, який вона написала. Та Косинка вирішив, що вже пізно й треба відпочити, щоби на свіжу голову, завтра, все подивитися. Його словами того вечора були: “Все в наших руках, ти згодна?”. Та завтра вже не було. Вночі за ним прийшли й заарештували. Особисті речі – щоденники, світлини, твори – конфіскували.

Із тюрми, ще маючи дозвіл на листування, писав дружині, передчуваючи скору загибель:

“Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба!”.

15 грудня 1934-го Григорію Косинці зачитали вирок, у якому значилося, що він засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу. З гордо піднятою головою вислухав письменник вирок. Того ж дня Григорія розстріляли в підвалах Жовтневого палацу. Письменника реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно.

Григорію Косинці Андрій Малишко присвятив такі рядки:

Ми тебе шукаєм по росинці
В Щербанівці, серед тополин,
І виходить мати у косинці
Виглядає, чи не прийде син.
Не приймав ти підлості нітрохи,
Прогримів, немов весняний грім,
І стоїть замучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram