Український письменник, перекладач Григорій Епік належить до когорти українських письменників доби Розстріляного Відродження. Його життя – це внутрішня боротьба між бажаним та реальністю. Жертва сталінського терору.

Григорій народився 17 січня 1901 року в Кам’янці на Катеринославщині. Окрім Грицька в родині було ще п’ятеро синів та двоє доньок.

“Дитинство моє було таке, що про нього і згадувати неохота. До шістнадцятилітнього віку я не знав навіть, що таке подушка. Злидні душили батька, лягали великим тягарем на всю його сім’ю”, – згадував Епік.

Але батьки, попри безгрошів’я, намагалися дати освіту всім дітям. Навчатися хлопчина пішов до місцевої школи, яку закінчив на одні п’ятірки. Спочатку працював різноробом, згодом – писарем на залізничній станції. Був активним учасником просвітянських заходів села. Але часи були неспокійні – вирувала революція. Юнак став учасником антигетьманського повстання, за що його витурили з роботи. Робити нічого – подався добровольцем до Першого Ново-Московського повстанського полку й брав участь у революційних подіях.

За рік по тому Епік поїхав до Полтави, де влаштувався інструктором політпросвіти. Там з’являються на світ його перші твори – етюди “9-е січня”, “Кров на Лені”, “Терешко”, “Полохливої ночі”, а ще збірка “Червона кобза” та “На зламі”.

За кілька років Григорій очолив редакцію видавництва “Червоний шлях” у Харкові. Тоді ж вступив до літературного товариства “Плуг”, а згодом став активним учасником заснування ВАПЛІТЕ. У співпраці з Хвильовим випускав альманах “Літературний ярмарок”, пізніше його перейменовано в “Поліфронт”.

Поступово твори Епіка стали віддалятися від революційної романтики. Григорій Костюк, український учений-літературознавець, зазначив: “Він перейшов до соціальної проблематики з виразним сатиричним спрямованням”. У романі “Без ґрунту” автор висміяв абсурдність країни радянських бюрократів:

“Папероїди – це система, і дуже складна. В них свої шляхи захисту й розплодження: покора дужчим і нещадна боротьба проти слабших. В них своя тактика боротьби – густий туман про зроблене ними велике державне заощадження, раціоналізацію і постійна показна собача відданість. Що начальство – те й ми” – філософське обґрунтування папероїдів. Цупко триматися своїх – це найвищий закон, їхнє credo”.

Поступово хмари затуляли сонце над головою Епіка. Його твори нещадно критикували, звинувачували у створенні “дрібнобуржуазних декадентських літературних течій” та у перетворенні “на трубадурів міщанства, куркульства, богеми, отой одвертої контрреволюції”. Докоряли, що до великих і переломних подій, що відбувалися в країні ставилися байдуже (йдеться про колективізацію). Цій “видатній події” навіть рядка не присвятили у своїх працях, ганьба, зрада і так далі.

На тлі таких обвинувачень Епік пише в 1931 році роман “Перша весна”. У передмові до якого зазначає:

“Хилилися журно бур’яни, й криваво рипів степ. Рипів, немов знав він: минуть десятиліття, і чисто виголять його, мов козака після бою, скіском гострим. Виголять, запалять любов’ю й ненавистю. Закують у право власності й зроблять німим свідком одвічної запеклої боротьби за володіння. І не знав степ дикий, не знав він, що промине століття, пролізе стогоном ще кілька десятиліть, і родить козацька земля нащадків славних. Не знав він, що народить вона тих, хто повстане проти віків і піде в осінню бурю, в безконечні степи, владно підніме їх проти віків і власності і подасть могутнє гасло: “Геть межі!”

Критики схвально оцінили твір, і лише за кілька місяців по тому до них дійшов справжній і глибокий смисл написаного – колективізація не добровільний процес, а жорстокий, кривавий, примусовий і трагічний для людства. Це був справжній ляпас, але влада змовчала, поки що.

Наступним романом письменника став “Петро Ромен”, тут уже Епік вирішив підлеститися й оспівав зростання радянської технічної інтелігенції.

Його душу роздирали протиріччя, він прагнув хоч словом наблизитися до Кобзаря, а водночас його захоплювала романтика раннього комунізму та віра у краще майбутнє. Але дійсність жахала – Голодомор, винищення інтелігенції, репресії. Зрештою, як людина яка стоїть на слабких ногах, Епік втратив рівновагу і впав. Влітку 1934-го його виключили з партії, обґрунтовуючи рішення тим, що “протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії”. Це було початком кінця.

У грудні 1934 року Епіка заарештували, звинувативши у приналежності до “контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду”. А Григорій навіть не опирався, зламаний морально – визнав свою приналежність до мітичної організації.

Письменника засудили до 10-річного ув’язнення й відправили на Соловки. Але за три роки справу Епіка, разом із десятками, а то й сотнями українських митців переглянула сумнозвісна трійка УНКВС Ленінградської області й винесла новий вирок – розстріл, який був виконаний 3 листопада того ж року в урочищі Сандармох.

Реабілітували Григорія у 1956-му “за відсутністю складу злочину”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram