Відірвавши погляд від яскравого екрану смартфона, молодик краєм ока побачив літнього чоловіка: портфель у руці, розстібнута куртка, шарф розлітається на бігу – він мчить до зупинки, а маршрутка от-от зірветься з місця й розчиниться за завісою снігу. “Цікаво – встигне чи ні?” – подумав хлопець і знов уткнувся в смартфон.

“Диви, як біжить дєд, а на вулиці голольод… Я ішла, то пару раз чуть на п’яту точку не присіла… А в больницю зараз лучче не попадать – усе так дорого!” – махнула рукою жіночка та почала розповідати своїй напарниці, у скільки їй обійшлося лікування нігтя на другому пальці лівої ноги.

Пасажири, вийшовши на зупинці з маршрутки і ставши пішоходами, теж бачили, як відчайдушно летить немолодий чоловік, могли дати знати про це водію, але, мабуть, самі кудись поспішали, та й повертатися – погана прикмета, тож пішли собі своїми дорогами.

Пішоходи, які ще не стали пасажирами і чекали на свій автобус, реагували тільки на жовтий колір. Вони теж могли б затримати маршрутку, але хіба це їхня справа? Їх про це ніхто не просив.

Тим часом чоловік, важко дихаючи, зупинився за кілька метрів від зупинки, звідки щойно рушила маршрутка і покотилася в чорну ніч за білими шторами снігопаду.

“І вам ліньки було махнути рукою водію, щоб зачекав? Ви ж бачили, що я біжу, не встигаю! Тьху!..” – спересердя сплюнув чоловік і побрів пішки свої сім кілометрів до дому.

Це був останній на сьогодні автобус до одного з містечок передмістя столиці. Електричка теж уже пішла.

Трапилося ж так – Борисові Леонідовичу довелося затриматися на роботі. Не розрахував час. А грошей на таксі із собою не мав.

Пішоходи, які планували стати пасажирами, відвернулися і посилили пильність виглядання свого транспорту..

Після непередбаченої нічної “прогулянки” Борис Леонідович добряче захворів. Розпарений від бігу, переохолодився: бронхіт на тлі слабкого серця і гіпертонії не хотів відпускати. Це була його остання хвороба.

***

У Китаї в якомусь аквапарку – людно та гамірно. У мілкому басейні повно малечі з мамами. Дітвора весело плюхається, мами гомонять між собою, стоячи поруч трохи вище, ніж по коліна в воді.

Одна з мам теж прийшла сюди зі своєю дитиною, якій було приблизно зо два рочки. Але в цей час, очевидно, важливішим було листування з кимось по телефону, що вона й завзято робила, забувши про своє дитя. Однак поки тривало спілкування, камери відеоспостереження фіксували все, що робила в цей час дитина за маминою спиною – всього в кількох кроках від неї.

Дитина тонула.

Вона то виринала над водою, панічно здіймаючи догори ручки та хапаючи ротом повітря, то знову зникала. Чомусь цього не помітив ніхто. А, якщо і помітив, то нічого не зробив, щоб урятувати дитину.

Через кілька хвилин дитяча голівка перестала з’являтися над водою. Мама в цей час дописувала свої повідомлення і за мить відірвала погляд від екрану. Потім, очевидно, згадала про своє дитя. І неквапно почала озиратися по сторонах та побрела на свої невтішні пошуки.

***

Олена, мешканка Луцька, залишилася без руки після нещасного випадку на роботі у пральні в Польщі. Про цю жахливу історію після Різдвяних свят заговорили українські ЗМІ. Звісно, що травми при виконанні професійних обов’язків не дивина, але викликало обурення не те, що це сталося, а за яких умов 29-річна жінка втратила руку.

За словами Олени, вона намагалася дістати із сушарки простирадло, на якому утворився вузол, бо в її обов’язки входило розпрямляти тканину, – і руку затягнуло всередину.

Швидка й рятувальники прибули на місце за десять хвилин, вони збиралися розрізати машину, але… проти цього виступив власник пральні, попри те, що рука смажилася в сушарці, розпеченій до 190 градусів, а жінка несамовито кричала, бо знеболювальне, яке їй вкололи, не допомагало.

Унаслідок рука Олени пробула в машині близько години, поки не приїхали майстри, щоб розкрутити механізм.

Втрата часу була фатальною: руку Олені довелося ампутувати вище ліктя.

А роботодавець не лише не допоміг із лікуванням, але й звинуватив у всьому саму потерпілу.

***

Якою б незначною не була байдужість, із часом вона може вирости у велику біду. Проявивши слабинку в малому, наступного разу легше проявити в більшому. Крок за кроком – і між тими людьми, які спокійнісінько споглядають за відчайдушною погонею за останньою маршруткою, і тими, в кого на очах від болю конає людина, відстань стирається. І те, що здавалося звірством учора, сьогодні стає допустимим, і цьому обов’язково знайдеться виправдання перед самим собою та перед іншими.

Особисто для мене ці випадки близькі. У кожній ситуації – свої “глядачі” з оманливим відчуттям, ніби вони не відповідають за те, що бачать і не усвідомлюють того, що саме допущене ними може мати страшні наслідки, про які вони навіть і не здогадуються.

Але хіба це незнання звільняє від відповідальності? Можливо, саме за малозрозумілим для нас Законом Найвищої Справедливості ми й платимо сповна не лише за те, що накоїли та знаємо про це, а й за те, що сталося вже потім, після того, як пішли своєю дорогою і забули про все, на що байдуже споглядали. А потім ураз отримуємо від долі сповна та рвемо на собі волосся, запитуючи: “За що, Господи?!..”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram