Як на мене, то гібридністю часто маскують незграбність урядовців і не здатність урядових команд здійснювати планування в умовах змін, які є досить швидкими, але чи такими несподіваними, як про це кажуть?

Найяскравіший приклад – короновірусна пандемія. Перша інформація про COVID-19 і його руйнівні впливи на людину з’явилась ще на початку 2020 року. Звичайно, до такого сюрпризу мало хто виявився готовим, але різні уряди і різні політичні системи почали діяти. Одні підійшли до цього системно: спочатку стримати швидке поширення, далі – розгорнути систему тестування, щоб розуміти тренди поширення, паралельно – розпочати закупівлю необхідного обладнання для збереження життя важкохворих та профінансувати роботи із створення вакцини; далі – організація системи швидкої вакцинації у разі появи вакцини. Роботи із власне питаннями збереження життя і здоров’я людини узгоджувались із заходами, спрямованими на пом’якшення карантинних обмежень на економіку власних країн. Чи є тут щось суперінноваційне, не таке, яке використовувалося завжди у скрутні часи? Аж ніяк. Лідерство та системне планування – сильна відповідь пандемії.

Чому так не відбулося в Україні? Дуже просто дати відповідь: в Україні відсутнє як лідерство, так і планування, базоване на даних! Яким чином переорієнтація коштів із антиковідного фонду на ремонт доріг мала вплинути на зниження поширення інфекції та збереження життя українців? На яких даних ухвалювалося таке рішення? Риторичне запитання.

Загалом політика, а тут йдеться як про державну так і про місцеву, реалізовується належними на те органами у формі політики реагування та політики планування. Якщо ми говоримо про здоров’я, то тут можна проілюструвати так: “у місті Н. – спалах холери. Уряд реагує на це запровадженням карантину у цьому місті, надсилає туди необхідне обладнання, ліки, персонал. Виділяються додаткові кошти з резервного фонду”. Швидкі ефективні рішення гасять цю локальну епідемію, всі щасливі. Хтось отримує ордени і премії. Але, за кілька років все повторюється знову. Це класична політика реагування.

А політика планування тут виглядає приблизно так. Моніторинг захворюваності та стану питної води(інших показників) показує, що у місті Н. періодично відбуваються більші чи менші спалахи холери. Причиною цих спалахів є зношені очисні споруди, витік із яких потрапляє у водоносні горизонти і на міські пляжі. Тому, не вирішення проблеми очисних споруд завжди створює загрозу епідемії у місті і її поширення на інші території, якщо це відбувається у періоди масових відпусток. Відтак уряд готує відповідну програму, під яку виділяються необхідні ресурси та організовується робота із реконструкції цих очисних споруд. Це робота на кілька років, її не видно, ніхто орденів та медалей не отримує. Але така робота убезпечує сотні тисяч чи навіть мільйони людей від ризику зараження і можливої загибелі.

На жаль, сьогодні здається, що політика планування в Україні щезла взагалі як явище. Залишилася винятково політика реагування. Причому ця політика реагування стала базуватися не тільки і не стільки на реагуванні на виклики, які є об’єктивними, а на ідеї найвищого державного керівництва, що з’являються спонтанно, і відразу беруться до виконання. Відсутність логічного планування, відсутність чітко означеної мети, завдань, проміжних етапів та індикаторів успішності розв’язання цих завдань, їхня заміна не пов’язаними загальною логікою ініціатив президента, (прем’єра, міського голови чи народного депутата) веде лише до хаотизації чи, як тепер модно говорити “гібридизації” політики.

Що можна протиставити “гібридності” сучасного часу? Лідерство і планування. Давно пора визначитися – куди рухається Україна у глобальному світі? Які виклики стоять перед нами і як їх ми маємо долати? Які ми маємо ресурси для подолання викликів чи організації зростання? Де ми можемо і на яких умовах залучити додаткові ресурси? Як досягнути згуртованості суспільства і України загалом, щоб досягнути успіхів у зростанні? Хто є лідером змін? Хто продукує реформи, хто їх супроводжує, хто не боїться брати на себе відповідальність, хто комунікує з суспільством, не обдурюючи його, а пояснює кроки і прогнозні результати?

Без відповідей на ці питання, без зрозумілого алгоритму дій, без взаєморозуміння влади та суспільства на цьому шляху, ми будемо продовжувати говорити про “гібридний” світ, будемо продовжувати політику реагування, але таке реагування щораз буде менше ефективним, адже зменшуватимуться доступні ресурси для такого реагування та довіра до таких дій.

Гібридність слід здолати передусім у головах політиків і урядовців, тоді легше буде здолати гібридність в усьому іншому.