Георгій Андрузький – наймолодший і найзагадковіший член знаменитого Кирило-Методіївського товариства. Достатньо сказати, що до наших днів не збереглося або не знайдено жодного його портрета чи світлини. Він – єдиний із 12 учасників товариства, сліди якого безнадійно губляться в минулому. Досі ніхто не може сказати, що сталося з Андрузьким після 1864 року, де й коли він пішов із життя. Один-єдиний програмний твір – “Начерки Конституції Республіки” – збезсмертив його ім’я для наступних поколінь українців.

Шляхетський рід Андрузьких походив із Кременеччини, і відомий з XVI століття. Очевидно, за доби Хмельниччини або після неї хтось із представників роду переселився на Лівобережжя. Там, у селі Вечірки Пирятинського повіту Полтавської губернії (зараз – Пирятинського району Полтавської області) 7 червня 1827 року народився Георгій. Батько його, Лев Володимирович, був дрібним поміщиком. Мати, Анна Яківна Яблоновська, рано померла, народивши чоловікові десятеро дітей – шістьох доньок і чотирьох синів.

До 12 років Георгій отримував домашню освіту. Потім шість років провів у 1-му шляхетному пансіоні 1-ї Київської чоловічої гімназії. 1845 року він став студентом юридичного факультету Київського університету Святого Володимира. Хлопець одразу опинився в епіцентрі подій – уже на першому курсі долучився до Кирило-Методіївського товариства, де “володарями думок” були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Під впливом великого Кобзаря Георгій почав писати вірші романтичного напряму. Шевченкові він присвятив поезію “Скажи мені, батьку”:

Скажи мені, батьку,
Що діється з нами –
Як на тебе глянем,
Мов не тії станем:
Ясними очами
Дивимось і серцю
Віриться в судьбину:
І нам дасться доля,
Колись слава, воля
Навіда Вкраїну!

Водночас, студент першого-другого курсів Георгій Андрузький взявся за неймовірно крамольну річ – підготовку конституційного проєкту. І це – в епоху Миколи І, коли будь-які прояви “вільнодумства” безжально переслідувалися царатом. Довести до кінця роботу хлопцеві не судилося. Залишилися зошити з чернетками, кількома варіантами “Конституції Республіки”. За це ми насправді маємо подякувати царським жандармам: вони забрали папери під час обшуку й долучили до справи, тож у такий спосіб вони й збереглися в архіві.

Ідея Георгія Андрузького полягала в тому, щоб створити федеративні Слов’янські Сполучені Штати. Тут позначився вплив відносно недавньої війни за незалежність британських колоній у Північній Америці й створення США – держави, яка вже тоді для багатьох інтелектуалів світу була зразком демократичного устрою (хоча в багатьох штатах тоді ще зберігалося рабство). Андрузький бачив Київ столицею Слов’янської федерації, поділеної на 7 автономних державних одиниць: Україну, Бессарабію, Болгарію, Сербію, Польщу, Остзею і Дон. Привертає увагу те, що власне для Росії не залишалося місця у цій державі. Зате вона мала включати країни, поневолені тодішньою Російською імперією – Україну, Польщу, Бессарабію, Дон, Остзею (країни Балтії). Кожна автономія повинна була мати свого президента, свій сейм, місцеві органи виконавчої влади, але над усією державною конструкцією стояли федеративний сейм і президент, як глава федерації.

Проєкт Андрузького передбачав встановлення рівності політичних прав громадян, скасування кріпацтва та станових привілеїв, наділення селян землею, створення системи всезагальної початкової освіти, заснування загальнодержавних і місцевих газет, скорочення терміну військової служби та навіть запровадження прогресивного оподаткування (“незаможний звільняється від повинностей, а багаті сплачують більше за бідних, однак той, хто не платить, повинен служити, якщо він спроможний”). Тобто, юний студент середини XIX століття передбачив такі прогресивні заходи, які не реалізовані в Україні навіть у XXI столітті.

Як відомо, Кирило-Методіївське товариство проіснувало недовго. У березні 1847 року студент Київського університету Олексій Петров написав донос, і братчиків було заарештовано. Андрузького вивезли до Санкт-Петербурга, де Микола І спочатку поставився до нього відносно поблажливо: хлопця просто перевели до Казанського університету із забороною повертатися в Україну, ще й видали сріблом 200 рублів підйомних. Але там він надовго не затримався. Через “пошкодження очей і неспокійну поведінку” Георгія перевели на чиновницьку роботу до Петрозаводська. 1850 року його знову заарештували, під час обшуку вилучили багато антиурядових матеріялів і дійшли висновку, що “Андрузский, как упорный малоросс, остался при тех же нелепых и преступных мыслях”. Вирок – ув’язнення не невизначений термін у Соловецькому монастирі на Білому морі, де колись закінчив свої дні останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський.

Допоміг випадок. У липні 1854 року, під час Кримської війни, британська ескадра атакувала Соловки. Андрузькому “зарахували” участь в обороні монастиря та перевели до Архангельська. Тільки по смерті Миколи І, у 1857 році Георгій нарешті після десятилітньої відсутності отримав змогу повернутися в Україну – та й то під нагляд поліції. Влаштувався урядовцем Полтавської судової палати як колезький реєстратор – найнижчий цивільний чин XIV класу.

Лише на початку січня 1864 року в Санкт-Петербурзі вирішили зняти поліцайський нагляд із Георгія Андрузького. Це – остання документальна згадка про нього. На той час Георгій не мав ще й 37 років – але якими бурхливими й сповненими гірких випробувань були вони. Про подальшу ж його долю історики досі не володіють жодною інформацією.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram