24 жовтня 1843 року в селі Новобілогородці поблизу Харкова (нині Печеніги Чугуївського району) народився Генріх Семирадський – український художник польського походження, почесний член Санкт-Петербурзької, Берлінської, Римської, Паризької, Туринської академій мистецтв.

Генріх був першою дитиною в родині Іполита та Михайлини Семирадських. Коли малому виповнилося 4 роки, вони перебралися до Харкова. У той період в їхньому домі часто бували професор Харківського університету Олександр Міцкевич, брат поета Адама Міцкевича та письменник Юзеф Коженевський. У теплій сімейній атмосфері зажди велися неспішні бесіди про мистецтво, традиції, вечорами вголос читалися книжки, тож хлопчина зростав у гармонії.

Хист до малювання проявився дуже рано, тому здобувати освіту хлопця направили до харківської гімназії. Викладачем був Дмитро Безперчий, учень відомого баталіста Карла Брюллова. Та по закінченню гімназії, батько наполіг на вступі до Харківського університету на фізико-математичний факультет. Генріх змирився, проте ні на день не припиняв малювати.

У 1864-му закінчує навчання, захищає дисертацію про інстинкти комах. Та подальшу долю пов’язує лише з мистецтвом і наставник Дмитро Безперчий в усьому підтримує свого вихованця.

Семирадський їде до Петербурга вступати в Академію мистецтв. Але йому вже 21, тому його зарахували лише як вільного слухача. Тут Генріх навчався в натурному класі, наставниками якого були Богдан Віллевальде та Карл Веніг. Згодом, помітивши непересічний талант молодого студента, рада академії переводить його в загальний клас. У перспективі це давало надію на отримання Великої золотої медалі та безкоштовне стажування за кордоном.

За період навчання Генріх отримував чимало відзнак за свої роботи. За картину “Діоген, що розбиває кухоль” (1868) був нагороджений малою золотою відзнакою. Велику відзнаку художнику не дали, бо комісії не сподобався надто реалістичний пейзаж. Але Семирадський зумів переконати журі в своїй правоті й отримав Велику золоту медаль. У подальшому творчому житті “оживлення” античного сюжету за допомогою реалістично прописаних деталей та пейзажу стане візитівкою й авторським стилем художника.

На випускних іспитах картина “Довіра Олександра Македонського лікареві Пилипу під час важкої хвороби” отримала найвищу відзнаку – Велику золоту медаль.

“Це був один з найурочистіших днів мого життя. Екзамен цього року був надзвичайно суворий, з тих, хто працював зі мною, ніхто не отримав медалі, окрім мене”, – так розповідав Генріх.

Окрім відзнаки, як кращий випускник, отримав можливість вирушити до Європи вдосконалювати свою майстерність.

Зупинившись у Мюнхені, художник написав картину “Римська оргія блискучих часів цезаризму” (1872). Це полотно впало в око великому князю Олександру Олександровичу (майбутній імператор Олександр III), і він придбав його за 2 тисячі рублів.

Після Мюнхена Семирадський вирушив до Флоренції, згодом перебирався до Риму. В Італії остаточно визначиться коло тем творчості: сюжети з історії античності та раннього християнства.

Тут були написані найкращі полотна митця: “Грішниця” (1873), “Світочі християнства” (1876), “Фріна на святі Посейдона в Елевсині” (1889) та багато інших.

Картину “Грішниця” Семирадському замовив великий князь Володимир Олександрович. Полотно експонувалося на Всесвітній виставці у Відні, де отримало Золоту медаль, це була перша міжнародна нагорода Генріха. Опісля картину відправили до Петербурга. За цю роботу майстру присвоїли звання академіка.

У 1873-му Семирадський одружився з Марією Прушинською. Цей шлюб, як то кажуть, був укладений на небесах, тому пара прожила у великому коханні до самої смерти. У них народилося трійко хлопчиків – Болеслав, Казимеж (помер ще немовлям), Леон і донька Ванда.

У 1875-му за картину “Продавець амулетів” художника нагородили орденом Станіслава III ступеня. Пізніше ця робота отримала Велику золоту медаль на Всесвітній виставці в Філадельфії.

За два роки художникові замовили чотири стінних розписи в храмі Христа Спасителя в Москві. Це завдання було виконано в найкращих традиціях живопису.

За полотно “Факели Нерона” Семирадський отримав почесне звання члена Берлінської, Стокгольмської та Римської Академій, а також орден Почесного легіону від французького уряду, орденські знаки “Корони Італії”. Цю картину художник подарував Кракову для заснування Національного художнього музею (нині Краківський Національний музей в “Сукенницях”).

За картину “Ісаврійські пірати” (1880), яка нині зберігається в Харківському художньому музеї, було присуджено золоту медаль (виставка в Мельбурні).

Після вдало розписаного храму в Москві, художника запросили до Варшави, де він створив монументально-декоративні твори: образи для церков у Варшаві “Вознесіння Христа”, у Кракові “Христос, що приборкує бурю”.

У 1883-му Генріх купив будинок і назавжди оселився в Римі. У своїй прекрасно облаштованій майстерні, митець продовжував трудитися над картинами, доповнюючи свою колекцію новими експонатами. У 1889 році організував персональну виставку. Експонувати полотна запросили до Петербурга, там в залах Імператорської Академії мистецтв демонструвалися шедеври майстра.

Центральною картиною експозиції стала “Фріна на святі Посейдона в Елевсині”. Поряд із нею виблискували: “За прикладом богів”, “Перед купанням”, “Біля фонтану”, “Спокуса святого Ієронима” та ще багато інших шедеврів.

У 1892 році відбулася друга виставка художника. Цього разу в варшавському салоні Кривульта.

Семирадський ще за часів навчання був знайомий із майбутнім імператором Олександром III. Той дружньо ставився до художника, дискутував із ним, купував його картини, державні замовлення теж насамперед пропонувалися митцю. Тому Генріх нажив собі цілу армію ворогів-заздрісників.

Наприклад, Павло Третяков не купував його картин. Причиною цього став один випадок – якось Третяков завітав до майстерні Семирадського й відібрав декілька полотен. Вже хотів купити, але підпис художника був латинкою. Тому Павло поставив умови – або підпис буде замінений на кирилицю (адже Третяківка – галерея російських художників), або він нічого не купуватиме. Генріха це образило й він відмовився міняти підпис. Зрештою Третяков нічого не купив, але затаїв у душі образу.

Після цього конфлікту російські “мишебратья” Генріха, окрім як “ничтожный полячишка” або “чортополох, який потрібно викоренити” ніяк не називали.

Художник – людина тонкої душевної організації, схильна драматизувати й брати близько до серця несприйняття своєї творчості. Тому оголошений академічними живописцями бойкот вніс у життя Генріха чимало розчарувань і душевних страждань. Дуже скоро цькування з боку іменитих митців спричинило депресію, а та своєю чергою спровокувала страшну хворобу.

У 1901-му в Генріха Семирадського діагностували агресивне онкологічне захворювання – рак язика. Помер художник у 58 років – 23 серпня 1902-го. Спочатку поховали його на варшавському кладовищі Повонзки поряд із могилами батьків. За рік перепоховали в краківському костелі паулинів “На Скалці”.

Не зважаючи на світові звання й численні нагороди, художник ніколи не забував України. Геній пензля не раз приїздив до Харкова. Вже маючи світове визнання, прибув на ювілейний вечір до своєї вчительки, яка була вже сліпою й дуже старою – Марії Івановій-Раєвській він вклонився в ноги. Зі своїм же наставником Безперчим ніколи не переривав спілкування. В одному з листів писав:

“Ставши на ноги, я мав можливість на кожному кроці впевнитися у розумності основ, які Ви мені дали, основ широких, тих, що дали змогу одночасно розвивати уяву й техніку, що вимагали вправ у рисунку, живописі й композиції. Уся моя подальша художня діяльність створювалася на цих, Вами посіяних, началах”.

У жовтні 2015 року в Харкові відкрили пам’ятну дошку Генріху Семирадському. У Львові одна з вулиць названа на честь художника. Він є автором збереженої досі театральної завіси “Парнас” Львівського оперного театру.

Мирон Левицький – художник, закоханий в Україну

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram