Життя Петра Григоровича Григоренка – рідкісний приклад того, як людина, що зробила успішну військову кар’єру, мала численні державні нагороди, пільги та була “без п’яти хвилин” доктором наук, пожертвувала усім заради боротьби проти системи в ім’я справедливості й демократії. У результаті, їй довелося пройти випробування тюрмами, “каральною психіатрією” і зрештою опинитися закордоном без можливості повернення на Батьківщину.

Петро Григорович Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка (нині Приморського району Запорізької області). У молодості він був палким прихильником комуністичних ідей. Рано вступив до комсомолу та більшовицької партії. Працював на підприємствах Донбасу, у трудовій школі і в дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників. У 1929 – 1931 роках навчався у Харківському технологічному інституті. Далі перевівся до Московської військово-інженерної академії, яку закінчив у 1934 році з відзнакою.

Військова кар’єра Григоренка також швидко пішла угору. У 1936 – 1937 роках він командував 52-м окремим інженерним батальйоном Мінського укріпленого району, а 1939 року із відзнакою закінчив у Москві Академію Генерального штабу.

У 1938 році в житті майбутнього генерала-дисидента стався епізод, який міг кардинально змінити його подальшу долю. Від брата Івана, заарештованого за політичними мотивами, але потім звільненого, Григоренко отримав інформацію про злочини чекістів у Запоріжжі. Тоді Петро Григорович записався на прийом до генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського – одного з організаторів показових судових процесів 1930-х років. Як казав Григоренко пізніше: “Я не розумів того, що сам ходив цього часу по лезу ножа”. Після цієї розмови низку організаторів репресій в Запоріжжі було заарештовано.

1939 року Петро Григоренко брав участь у боях на Халхин-Голі проти японців, де дістав поранення під час мінометного обстрілу. На початку радянсько-німецької війни командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою на Далекому Сході. Проти Німеччини та її союзників воював із грудня 1943-го, спочатку на 2-му Прибалтійському, потім на 4-му Українському фронтах. Брав участь у боях за звільнення Карпат. У лютому 1945 року отримав звання полковника.

Після війни Григоренко викладав у Військовій академії імені Фрунзе у Москві. 1949 року захистив кандидатську дисертацію “Особливості організації та ведення загальновійськового наступального бою у горах”. 1956 року отримав звання генерал-майора.

1961 рік став початком дисидентської діяльності Петра Григоренка. 7 вересня на партійній конференції Ленінського району Москви він виступив із промовою, в якій рішуче підтримав десталінізацію, однак закликав не допустити встановлення нового культу особи, натякаючи на Микиту Хрущова. У підсумку був розкритикований, звільнений з академії (при цьому йому не дали змоги захистити вже готову докторську дисертацію) та направлений служити до Далекосхідного військового округу.

Однак пониження у посаді та крах наукової кар’єри не змусили Григоренка відмовитися від своїх поглядів. Навпаки, він переконався що “з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатись задобрити його вірнопідданськими проханнями”. Восени 1963 року Григоренко зі своїми синами і друзями створив “Союз боротьби за відродження ленінізму”. Вже 2 лютого 1964 року його заарештували у Хабаровську та літаком доставили до Москви. Петра Григоровича виключили з партії, позбавили генеральського звання, бойових нагород і пенсії, а на довершення до всього визнали неосудним і етапували до спеціальної психіатричної лікарні на примусове лікування.

Через півроку після повалення Хрущова і приходу до влади Леоніда Брежнєва, Григоренка виписали з лікарні без поновлення у військовому званні. Щоб якось вижити, він працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельній організації. Налагодив зв’язки з українськими і російськими дисидентами, став неформальним лідером руху за повернення до Криму депортованих кримських татар. 1967 року написав історично-публіцистичний памфлет “Приховування історичної правди – злочин перед народом”. Одним із перших вказав на те, що катастрофічні поразки СРСР на початку радянсько-німецької війни були зумовлені не лише тотальним винищенням перед війною військових кадрів, але й тим, що Радянський Союз насправді готувався до наступальної, загарбницької, а не оборонної війни.

7 травня 1969 року Петра Григоренка знову заарештували. На підставі діагнозу “психічне захворювання у формі патологічного (паранойяльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства” його знову ізолювали у спеціальній психлікарні. На думку можновладців, жити в “радянському раю” могло не подобатися тільки божевільним…

Лише через 5 років, під тиском міжнародної кампанії протестів, Петра Григоренка виписали. Він став співзасновником Московської та Української Гельсінських груп, забезпечував зв’язок українських правозахисників із Заходом. Виступав на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та інших пригноблених націй СРСР.

1977 року у Григоренка загострилися хвороби, отримані на фронті та у психлікарнях. Він потребував невідкладної хірургічної операції. Радянський уряд дозволив виїхати з дружиною на лікування до США (відносини Москви і Вашингтону якраз тоді переживали період “розрядки”). Але приїхавши до Америки Григоренко дізнався, що Верховна Рада СРСР позбавила його радянського громадянства. Дисидент отримав політичний притулок від уряду Сполучених Штатів.

За океаном Григоренко долучився до громадського життя. Читав лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах. Зустрічався з Президентами США Джеймсом Картером і Рональдом Рейганом, Прем’єр-міністром Великої Британії Маргарет Тетчер. Його статті публікували провідні ЗМІ демократичних країн. Григоренко написав мемуари про свою дисидентську діяльність під назвою “У підпіллі можна зустріти лише щурів”. На прохання Петра Григоровича фахівці Американської психіатричної асоціації здійснили його обстеження і не виявили жодних ознак психічної хвороби, що цілком спростувало висновки радянських “експертиз”.

Петро Григоренко зовсім трохи не дожив до відновлення незалежності України. Він помер на 80-му році життя у Нью-Йорку, 21 лютого 1987-го. Похований на українському цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США). Посмертно перший і єдиний Президент СРСР Михайло Горбачов повернув Григоренкові радянське громадянство, а судово-психіатрична експертиза підтвердила безпідставність кількарічного лікування у психлікарнях.

Зараз в Україні на честь Петра Григоренка названо кілька вулиць, проспекти у Києві і Харкові, площу у Львові. У Сімферополі за ініціативою Меджлісу кримськотатарського народу йому встановлено пам’ятник. Президент України Леонід Кучма Указом № 1155 від 17 жовтня 1997 року посмертно нагородив Григоренка орденом “За мужність” І ступеня – з формулюванням “за мужність і самопожертву, виявлені при відстоюванні прав людини, активну участь у правозахисному русі”.

Мюнхенський атентат: 62 роки від убивства Бандери

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram