Володимир Сінклер народився 24 січня 1879 року в місті Новий Маргелан (нині Фергана, Узбекистан). Предки його походили з Шотландії, в XVII столітті перебралися до Швеції. Один із пращурів, майор Малькольм Сінклер, служив у війську шведського короля Карла XII, брав участь у поході в Україну та Полтавській битві 1709 року, потім був зв’язковим офіцером при Гетьманові Війська Запорозького Пилипові Орлику. В 1739 році, коли Малькольм Сінклер перевозив важливі документи з Константинополя (Стамбула) до Стокгольма, його перехопили й жорстоко вбили росіяни за наказом посла у Швеції Михайла Бестужева-Рюміна. Це стало однією з причин початку російсько-шведської війни 1741-1743 років.

Сам Володимир Олександрович Сінклер вважав себе українцем, адже українкою була його мати. Він закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище й Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі – за першим розрядом, тобто з відзнакою. Брав участь у російсько-японській та Першій світовій війнах. На початку революції в 1917-му служив начальником штабу 2-го гвардійського корпусу. Буквально за три тижні до більшовицького перевороту отримав чин генерал-майора. За заслуги під час Першої світової був удостоєний ордена Святого Володимира IV і III ступенів.

Наприкінці 1917 року Володимир Сінклер вступив до лав Армії Української Народної Республіки. Служив у Генеральному штабі, брав участь в розробці планів бойових операцій. Під час повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського перейшов на бік Директорії УНР і в грудні 1918 року був підвищений до рангу генерал-поручника (відповідає сучасному званню генерал-лейтенанта).

Навесні 1920 року Володимир Сінклер як головний військовий експерт від імені Української Народної Республіки вів переговори з Польщею про надання військової підтримки у війні проти більшовиків. 24 квітня він підписав у Варшаві українсько-польську військову конвенцію. За її умовами Польща мала допомогти звільнити територію УНР від “червоних” та постачати українські війська зброєю, амуніцією, спорядженням й одягом у кількості, необхідній для трьох дивізій. В розпал більшовицько-польсько-української війни, 3 липня 1920 року, Сінклер став начальником Генерального штабу УНР.

“Сухуватий, невисокого росту, типу скорше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов’язки”, – згадував поет Євген Маланюк, який також служив у Армії УНР.

Після поразки Української революції Володимир Сінклер полишив військову службу. Оселився в Польщі. Щоб прогодувати себе та родину, кілька разів доводилося змінити і місце проживання, і професію. Працював маркером на вугільній копальні, кондуктором на залізниці. Але зв’язки з українською політичною еміграцією він не припиняв. Був учасником емігрантських гуртків й організацій, виступав із лекціями з військової педагогіки. Неодноразово відмовлявся від пропозицій вступити на службу до польської армії, оскільки вважав себе українським патріотом.

Ще в 1939 році Володимирові Сінклеру довелося полишити трудову діяльність через серцеву хворобу. Він пережив Другу світову війну, але це вже була тяжко хвора 66-річна людина. І попри все, коли радянські війська виганяли нацистських окупантів із території Польщі, 13 березня 1945 року в місті Катовіце його заарештував СМЕРШ 1-го Українського фронту. Більшовики вбачали в немічному чоловікові небезпечного ворога, представника “українських закордонних націоналістичних кіл”. І вже 4 квітня його вивезли до Лук’янівської в’язниці Києва у розпорядження НКВС.

Після нетривалого слідства було підготовлено звинувачувальний висновок, у якому для Володимира Сінклера вимагали вищої міри покарання. Військова ж прокуратура Київського військового округу запропонувала засудити його до 10 років виправно-трудових таборів “за антирадянську діяльність”. Це однаково стало би смертним вироком, адже прокурори знали, що живим колишній генерал із таборів не вийде. Та вердикту суддів Володимир Сінклер не дочекався – 16 березня 1946 року він помер у тюремному лазареті від інфаркту.

Кубанець Василь Прохода, який пройшов через 11 років ув’язнення, згадував:

“У генерала Сінклера було хворе серце. Мені довелося лежати на підлозі поряд із ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки:
– Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може й її ці “великодушні” переможці посадили також до в’язниці. Мабуть, скоро помру. А так не хочеться здохнути як пес у цій проклятій тюрмі. – Одного вечора він дістав сердечний припадок і помер майже на руках у мене, коли я допомагав йому вигідніше положити голову”.

Український генерал Володимир Сінклер пішов із життя в Лук’янівській тюрмі Києва. Але покласти квіти на його могилу неможливо – точне місце поховання невідоме, як і безлічі інших жертв комуністичного режиму.

Омелян Калужняцький – орач слов’янської ниви

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram