Ген свободи не вбити жодним інформаційним сміттям

І ноді не час, не уряд, і навіть не спільна держава, співучасть у громаді, а тільки письменник здатен нас об’єднати. “Але я хочу, щоб ти знав: моя історія – це твоя історія”, – напише він на сірому офсеті книжки харківського видавництва Vivat “Чужі скарби”. І ти віриш: так воно і є, чужих скарбів, закопаних у землю не існує, але тільки в тому разі, якщо ними є твоя власна земля, захищати яку від “чужих” ти піднявся зі зброєю в руках.

У силу воєнних обставин останніх шести років, а також через об’єктивні причини протистояння понять “модного” та “немодного” братися за епічні полотна в українській романістиці вважалося справою поодиноких ентузіастів. Десятки тисяч попередників сучукрліту навчалися азам соцреалізму, засоби якого насправді не зовсім точно передають і точність фактів (соцреалізм вмів їх старанно підтасовувати під реальність), і справжність природи персонажів (соцреалізм не визнавав проміжкових типажів, головний герой міг бути або хорошим, або кращим від гарного). Тому-то братися за сучасну сімейну сагу чи український епос – завдання небезпечне. Поки що лише Володимиров Лис у “Столітті Якова” ризикнув спробувати сотворити сагу завдовжки в сторіччя.

З іншого боку, у сучасній українській історії та літературі чимало розказано про німецько-українські, україно-австрійські, україно-американські й навіть англо-українські взаємини та сюжети. А от сюжети франко-українські, спроби висвітлити українську долю під кутом еміграції до Франції скромніші. Є, звичайно, факти української історії, що пов’язані з Францією, як от убивство Степана Бандери, є Осип Зінкевич (1925-2017), колишній працівник французького хімічного підприємства, а потім засновник видавництва “Смолоскип” у Канаді (1950-ті) та в Україні (1994), є Ярослав Мельник та Роксана Гедеон, інші українські письменники, які пишуть і публікують чудові романи у Франції. Але назагал тема франко-українства останнім часом дещо мовчить.

Тим більшим дивом видається спроба письменниці Ірини Власенко та її книжка “Чужі скарби”, де авторка в полотні, що претендує на епічну спробу, простежує долю французьких українців, починаючи від нащадків запорозьких козаків, які ввійшли до Парижа 1814 року, і закінчуючи їхніми пращурами, які повернулися в Україну 2014 року, після Революції Гідності. Попри масштаб у два сторіччя, авторці поталанило не заблукати між безліччю подій і героїв, представлених у романі. І хоча завдяки світовим війнам, в яких брали участь обидві сторони або як вороги, або як союзники, традиційнішіми, масштабнішими й історично пліднішими були російсько-французькі взаємини, Ірина Власенко у своєму романі не просто засвідчує те, що частина цих “росіян” двісті чи сто років тому насправді були українцями, синами саме цієї землі, а набагато більше, що вирізняє франко-українські взаємини. Бабуся Анні, українка-француженка, що вирушила 1956 року на Харківщину в пошуках свого батька з руху Опору і дорогу на другу батьківщину, якій перекрили на кордоні, про ці взаємини “здогадалася” ось як: “Я все ніяк не могла зрозуміти, що ж спільного між французами та українцями, недарма ж українські козаки служили французькому королю. <…> Ген свободи. І його не вбити ніяким інформаційним сміттям”.

У романі читач знайде чимало любовних історій. Практично починаючи зі шлюбу українського козака з Марією 1814 року, одразу після взяття Парижа військами антинаполеонівської коаліції, роман “Чужі скарби” – про любов. Іноді це справді вкрадені “чужі скарби”: як 1942 року у випадку з французькою співачкою Наталією Портніковою, яка “краде” чоловіка П’єра Щербініна (нащадка запорожця Щерби?). А іноді дещо здавалося чужим скарбом – земля Україна – як у випадку Анні, насправді виявилося скарбом твоєї власної батьківщини. Покоління змінюються: люди закохуються, а потім страждають і знов закохуються.

Маленький хлопчик Антуан на початку ХХ сторіччя марить дівочими колінцями на горищі, не здогадуючись, що колінця належать зведеній сестрі. Онук дівчинки Антон у парку, який належить меценатові Антуанові, знаходить власну долю, закохавшись у сусідку дідуся, який знайшов чужі скарби, уже на початку ХХІ століття. Наталі Портнікова, ексбалерина та дружина відомого іспанського футболіста, аж через пів сторіччя приїздить в Україну, щоб відвідати могилу П’єра, якого кохала майже 70 років, притискається до пагорбка української землі, колишньої батьківщини її батьків, і засинає вічним сном. Коло замкнулося.

Але перш ніж воно замкнеться для читача, йому пощастить стати свідком цілої історії України, талановито вплетеної в канву роману, історії долі народу, окремих його поводирів, свідком розкриття і нагадування Іриною Власенко читачеві окремих білих плям цієї зворушливої епічної історії, що все ще поза межами роману, здається, триває.

Українська казка про щастя