Ганна Затиркевич-Карпинська – одна з головних зірок українського театру кінця XIX – початку XX століть. Майже чотири десятиліття на сцені – від театру корифеїв до перших післяреволюційних років. Сучасники були в захваті від її акторської майстерності, але в наші дні це ім’я призабуте й менш відоме, ніж іншої прими тих часів – Марії Заньковецької.

Ганна народилася 20 лютого 1855 року в Прилуцькому повіті. Її нянькою була селянка-кріпачка, яка бавила дитину українськими піснями, приказками та прислів’ями. Коли дівчинка підросла, її відправили до Прилуцького пансіону, за рік – у Київський інститут шляхетних панянок. Там вона провчилася десять років, і саме тоді захопилася театром. Бачила вже себе студенткою консерваторії, та батько віддав 18-літню доньку заміж за поміщика Затиркевича, який був старший за свою обраницю на 20 років.

Господарюючи в маєтку, молода жінка не забувала про театр, часто грала в любительських постановках. У 1882 році аматори ставили п’єсу “Сватання на Гончарівці” Григорія Квітки-Основ’яненка. Усі молоді акторки хотіли грати Уляну, а от Одарку, матір головної героїні – ні. Саме Ганна вирішила передати цей образ. І мала шалений успіх, аплодисменти та похвали лилися потоком. “Після першої вистави моя здушена любов до театру прорвалася”, – згадувала Затиркевич-Карпинська. Це надихнуло жінку написати Марку Кропивницькому, який саме виступав у Києві. Невдовзі жінка отримала запрошення до колективу.

20 травня 1882 року в Полтаві відбувся дебют Ганни під псевдонімом Прилуцька. За кілька місяців талановита артистка вже виступала в зразковій трупі Михайла Старицького та Марка Кропивницького. Саме останнього жінка вважала своїм наставником:

“Кожне моє слово, кожен мій рух на сцені, павзи, вироблення міміки – все це було наслідком невпинної режисерської роботи Кропивницького”.

І це було правдою, адже саме режисер допоміг Ганні знайти своє амплуа на сцені. Найкраще артистці вдавалися комічні ролі, грала не лише молодиць, а й жінок, бабусь. І всі її персонажі – енергійні, балакучі, задерикуваті. Не дарма жінку називали “радісною актрисою”. Водночас, прекрасно справлялася з драматичними ролями нещасних матерів безталанних доньок. І в кожну роль принесла щось своє, досі не гране. Навіть гумор був якийсь особливий, душевний, народний, без тіней грубості чи вульгарності. Загалом за свою 40-річну діяльність зіграла понад 130 ролей.

Ганна своєю грою гіпнотизувала глядача, затамувавши подих – чекали її виходу. Театрал Прохор Коваленко говорив: “Її чарівна усмішка та виразні сірі очі ніби опромінювали все навколо”.

Тоді примою театральної сцени була Марія Заньковецька. Усім навкруги здавалося, що дві зірки не зможуть вжитися на одному небосхилі, та попри все обидві акторки ніколи не конкурували одна з одною. Навпаки, їх пов’язувала міцна дружба, що тривала все життя. Ганна ніколи не намагалася вхопити гілку першості, не претендувала на ролі молодих героїнь, навіть за головними ролями не гналася. Якщо доводилося зіграти епізод – грала. Та навіть маленький фрагмент із її появою був шедевром, а це – справжній талант. Окрім того, Затиркевич-Карпинська володіла прекрасним вокалом. Їй чудово вдавалися партії, створені Миколою Лисенком, Семеном Гулаком-Артемовським, Марком Кропивницьким.

Попри свою популярність, зірковою хворобою не страждала, у повсякденному житті була скромною жінкою. Не любила витрачати на себе кошти та була дуже щедрою з оточенням. У театрі жінка створила так званий пансіон. Свою турботу та материнську любов дарувала молодим акторам-початківцям, навіть їхнім сім’ям допомагала чим могла. Одного разу врятувала життя молодому початківцю. Його звали Іван Мар’яненко, у майбутньому – народний артист СРСР.

Чуйне серце не могло пройти повз дитячі сльози. Жінка підбирала сиріт, виховувала, а коли ті виростали – збирала кожному посаг. Мала також рідну доньку.

Утім, Затиркевич-Карпинська була жінкою дисциплінованою. Молодь знала, що для неї не існувало поняття “запізнитися”. Вона завжди приходила за годину до початку виступу, а то й раніше. На відміну від своїх колег, уже була повністю загримована та в костюмі. Сцена для жінки була сенсом життя.

“Ідеш до театру наче й стомлена, а вийдеш на сцену, все забуваєш – і літа, і втому”, – говорила Ганна.

Після буремних революційних подій Затиркевич-Карпинська виступала в театрі Миколи Садовського, потім – Державному народному театрі під режисурою Панаса Саксаганського. Чимало грала, та хвороби почали обсідати жінку з усіх боків – то запалення легень, то тиф. Зрештою, знесилена покинула Київ і переїхала в село Блотниці, що на Чернігівщині. Будинок артистки нагадував музей: на стінах висіли картини відомих художників, серванти та столи прикрашала найтонша вишивка, на них стояв японський посуд, а підлогу прикрашали кавказькі килими. Жінка дуже любила мистецтво у всіх його проявах, воно надихало, давало сил жити. А ще артистка мала чудовий сад із квітами. Сусіди частенько бачили її коло клумб.

У 1920 році театрали-аматори з колишнього театру Садовського створили в Ромнах (нині Сумська область) професійний театр та запросили Затиркевич-Карпинську. Жінка одразу ж погодилася. Зіграла ще чимало ролей. Та вже за рік відійшла у засвіти. Це трапилося 12 вересня 1921-го. Їй було 66. У пам’яті акторів та режисерів вона залишилася життєрадісною, щирою жінкою зі сріблястим волоссям та юнкою в душі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram