У нас мало знають про австро-угорську експедицію до Північного Льодовитого океану.

Епоха Великих географічних відкриттів давно скінчилася, і на планеті залишалося тільки два недосліджених місця: Арктика й Антарктика.

У 1872 році до північних морів вирушило австрійське судно “Адмірал Теґеттгоф”. Експедицію очолили Карл Вейпрехт і Юліус Паєр. Організація такого плавання потребувала чималих коштів, і найбільшу частину фінансування – сорок тисяч флоринів – виділив граф Вільчек. Долучився зі своїм внеском на цю шляхетну справу й сам імператор. Це була перша спроба Австро-Угорщини в полярних дослідженнях, що стала й останньою. Її можна вважати вдалою – саме ця експедиція відкрила острови на північ від Нової Землі та на схід від Шпіцберґена.

Архіпелаг отримав назву на честь тодішнього імператора їхньої держави – Земля Франца-Йосифа. Незважаючи на те, що надалі пів століття ці острови були нічийними, під час Першої світової війни Росія намагалася перейменувати їх на Землю Романових. Але спроба виявилася марною – ніхто в світі не визнав такого перейменування. 1926 року Радянський Союз в односторонньому порядку, ні в кого права не питаючи, анексував Землю Франца-Йосифа, але так і не спромігся її перейменувати.

Острови цього архіпелагу переважно мають зовсім не російські назви: Земля Вільчека, острови Греем-Белл, Робертсона, Брюса, Тома, Паєра, Мак-Гі тощо. Слава першовідкривачів дісталася австрійцям, а честь подальшого дослідження архіпелагу – британцям.

Маючи намір пройти до Берингової протоки, експедиція зазнала в своєму плані невдачі: “Адмірал Теґеттгоф” був скутий кригою і двадцятьом чотирьом сміливцям довелося провести в крижаному полоні два роки. Учасники експедиції знемагали від холоду, змушені були полювати на птахів, тюленів і білих ведмедів, коли скінчилися продовольчі запаси, хворіли на цингу, а головне – весь цей час не мали жодних звісток із зовнішнього світу. Радіозв’язку ще не винайшли, і вони не могли ні передати жодної звістки про своє відкриття, ні подати сигнал з проханням про порятунок.

Не втративши мужності, учасники експедиції за ці 725 днів змогли обстежити відкритий ними архіпелаг і скласти першу мапу Землі Франца-Йосифа, обійшли острови на лижах і об’їхали на собачих упряжках.

Експедиція складалася з представників різних народів ”клаптикової імперії”: австрійські німці, чехи, а корабельний лікар доктор Кепес – був угорцем. Матросів набрали в Далмації. Нині Далмація – частина Хорватії, але не все так просто, особливо, коли йдеться про Австро-Угорщину.

Коли Австрійська імперія зазнала поразки від Пруссії у війні 1866 року, влада у Відні змушена була піти на значні реформи та перетворила державу на Австро-Угорщину. Далмація залишилася під Австрією, а більша частина Хорватії – у складі Угорського королівства. Другий момент полягає в історичних зв’язках Далмації з Італією. І досі в цій частині Хорватії розмовляють, мішаючи хорватські слова з італійськими.

Цікаво, що імена далматинських матросів були італійські, а прізвища слов’янські: П’єтро Фалесіч (Pietro Falesich), Антоніо Лукіновіч (Antonio Lukinovich), Антоніо Занінович, Антоніо Катарініч (Antonio Katarinich), Вінченцо Палміч (Vincenzo Palmich), Джакомо Сушич (Giacomo Sussich), Джузеппе Латковіч (Guiseppe Latkovich).

Обкладинка книжки Юліуса Паєра “725 днів у арктичній кризі”. Видавництво “Главсевморпути”, Ленінград, 1935 рік

Юліус Паєр докладно описав драматичні події експедиції у своїй книзі “725 днів у арктичній кризі”. Українською ця праця не перекладалася ніколи, а російський переклад не перевидавався з 1935 року. З опусу можна дізнатися цікавий факт.

У команді “Адмірала Теґеттгофа” був боцман, прізвище якого російський перекладач книги передав як Лузина, а в оригіналі (у документах експедиції) писалося Petro Lusina. Не Petar, як писалося б хорватською, не Pietro, як писалося б італійською, а саме Petro. Можливо, це дрібниця, не варта згадки, але зі слов’янських мов лише в одній це ім’я пишеться Петро – в українській.

Ще одна дрібничка: цю експедицію, що полишивши свій корабель на шлюпках та на лижах змогла дістатися до Нової Землі, врятували російські помори. Єдиною людиною в експедиції, яка трохи знала російську мову, був боцман Лузіна. Так, професійний моряк, звісно, міг вивчити російську раніше, під час заходів у російські порти. Але відомо, що в XIX столітті серед освічених русинів Західної України, поширеним явищем було москвофільство й знання російської мови віталося. Це все, звісно, лише мої припущення.

На жаль, більше інформації про боцмана Лузіну (можливо, Лучину, Луцину?) знайти не вдалося. Наявність українського сліду в єдиній австро-угорській експедиції за Полярне коло не доведена. Проте в арктичних і антарктичних експедиціях іншої імперії українці брали участь багато разів.