Фільм-портрет “Прохасько”. Про що розповів лавреат Шевченківської премії

У вільному доступі з’явився документальний фільм “Прохасько” режисерки Анни Фесун. Тривалість стрічки – 43 хвилини. Кіно переглянуло вже більше шести тисяч прихильників творчості франківського літератора. Особлива увага прикута до нього тому, що цьогоріч разом із іншою літераторкою Маріанною Кіяновською він став лавреатом Шевченківської премії. Прохаськова книжка есеїстики “Так, але.. ” стала переможницею і в номінації “Есеїстика” премії “Книга року ВВС”. Хоча сам літератор обіцяє своїм читачам написати й видати роман. І де ж він? Ніхто його не бачить. Поки.

Фільм знятий у доволі простому ключі. У ньому автор – головний дійовий персонаж, який оповідає про власне життя. Основне місце зйомок – рідне селище Делятин, що на Франківщині, де пройшли його юнацькі роки, і де стоїть будинок письменника. Хоча народився Прохасько в місті, в Івано-Франківську.

У простому помешканні Тараса Прохаська, у кімнаті на стільці лежить гора червоних яблук, під столом – старий магнітофон, навколо будинку, зовсім неподалік, – рідні гори, Ґорґани. Письменник у себе вдома займається буденними й побутовими справами: він набирає воду з криниці, заварює каву, ходить в улюблений ліс. Словом, займається щоденними клопотами й паралельно розказує власну, прохаськову філософію життя.

Про розуміння письма

Розуміння того, що я хочу щось написати з’явилося в років 12. Воно було там (показує на власну присадибну ділянку, – прим. авт.) у тіні горіха. Тут захід, тут світить таке специфічне західне сонце. Десь так 5-6 година, сонце таке дуже інтенсивне. У мене з’явилося, як би то сказати, просвітління, я зрозумів, що все, що ми бачимо, знаємо можемо пережити – це світло, особливості світла. А там було якраз неймовірне освітлення, тому що захід, горіх, листя, вітер, усе мінялося. Тут один колір, тут другий, постійно тіні, світло. Освітлене цим сонячним промінням, повапнована стіна, висвітлена фактура дошки, старої дошки, яка де-не-де була помальована червоною фарбою старою. А де-не-де й ні. Ще каміння поскладене на стежку, трава, квіти, які там були. І воно все створювало такий всеохопний набір різного світла, що я тоді зрозумів: можливість розповісти про такі речі воно і є, по-перше, тим, що я хочу. По-друге, це є тим, що називається література. Тобто, як зробити історію світла, як на історії світла можна отримати все: сюжети і взагалі все. Я постановив собі завдання назвати чи описати то, що словами непозначене. І то була така передісторія всього. Я ще дотепер того не виконав, тому що я знайшов багато інших прийомів, як уникати цього найважливішого, як можна щось розповідати, не розповідаючи про це світло, але воно мене веде, і я все пам’ятаю, що те треба ще зробити.

Про літературу

Література не є чимось таким, що можна назвати заняттям чи професією. Література – це розповідь і вона є всюди. Все є предметом, матеріалом, а заразом і площиною розповіді. Обмін розповідями приводить і до близькості, ідентифікації, твого перебування в світі наповнено.

Література є всюди, і все можна сформулювати словами. І вже не важливо, чи ти це записуєш, чи не записуєш, чи розказуєш комусь. Хоча краще змогти розказати. Ти бачиш це все, як набір означень. Набір усіляких речень, фрагментів, слів.

Про сім’ю

Є сім’ї, у яких майже не говорять. Навіть ті люди, які кохаються і любляться, вони говорять про найнеобхідніше. Або якісь мимолітні рефлексії.

А є родини, в яких це говоріння, розповідання, воно є їм притаманне. Воно культивується. І тоді, коли розказують один одному і про день, про минуле, і про всякі різні враження, спогади. Коли разом говорять про якісь речі, які не стосуються, може, от цієї хвилини і тих потреб, які є в цю хвилину. У мене якраз так було. Я намагався по тому так зі своїми дітьми жити. Щоби їм постійно щось розказувати.

І передовсім я бачив, що з’явилося ще у моєму випадку двоє людей, які мають стати шанс близькими. Тобто вони близькі не тому, що вони діти, сини і вони автоматично мої близькі. Просто життя побудоване так, що саме ці можуть стати по-справжньому мені близькими. А я можу стати по-справжньому близьким їм. Уся ця історія вирощування дітей можна так сказати перетворилася на історію близькості. Зближення. Знати, що хтось є отакий, близький тобі не номінально, а фактично, це просто міняє статуc у світі, тому що з’являється сенс для всього, що ти робиш, бо втягуються інші люди.

Я все намагався бути другом, близькою людиною для своїх дітей. І тепер я їх сприймаю також, як найближчих. Мені дуже подобається, що вони є саме такі, як вони є. Це вже є такий батьківський погляд. Я розумію, що мені вдалося прожити з ними так, що вони мені подобаються. Що вони мені подобаються не тому, що вони мої діти, просто подобаються, як особи, як люди. І мені з ними цікаво, добре, затишно. Тобто відпадає одне з таких найбільших питань тих життєвих про самість, самотність. Я знаю, що є хтось, хто справді є мені близький, з ким є контакт.

Про генетику

Ми говорили про слово, як про початок. Тут дуже доброю моделлю є генетика, тому що генетика показує наскільки переплетена інформація з матерією. Це взагалі якийсь такий ідеальний взірець, який знімає питання про то, що первинне, а що вторинне. Яке було колись, як нас вчили, головним питанням філософії. Про матерію і ідею. Генетика показує, що це все єдине. Що матерія є буквами тексту. Але ж вона укладається так, як є записано. Народившись, ми отримуємо всього-на-всього якийсь певний запис лише на рівні однієї клітини чи двох клітин, які зливаються в одну. Ми отримуємо всього-на-всього непомітний величезний водночас запис усього того, що нам буде дано.

Тобто всі наші здатності, властивості. Вони записані у фізичний спосіб. І так усі ці молекули раптом перетворються на букви, фрази, образи, бо на рівні одної-двух молекул записано якийсь неймовірний, складний перелік наших різних властивостей.

Ми якось причиняємося до того, що ці тексти зливаються, комбінуються, перекомбіновуються. Ця історія з одно боку триває, не перестає бути живою, тому що вона нікуди не зникає, ця штука. А з іншого боку, вона постійно модифікується, переміняється, постійно з’являються якісь нові фрагменти на тій базі. І, отже, можна сказати, що це все наше життя людське – це є слідування тексту, слідування якомусь слову, ідеї, яка є на цьому мікронепомітному, матеріальному рівні закладена. Наслідком життя також є додавання цього тексту: великого, спільного і єдиного. Який тільки галузиться, розлізається, звужується, розширюється, перемінюється, але це, власне, воно і є – життя.

Про любов

Любити – це значить знати і приймати. Приймати таким, яким є. Але то дуже багато всяких любовей є. Страшно багато. Для мене любов обов’язково пов’язана от, власне, зі сприйняттям. З можливістю уявити себе на чийомусь місці, тобто якесь таке співпережиття чогось. Жінка може дати чоловікові щось таке, чого у чоловіка просто не може бути. І, відповідно, чоловік жінці може дати щось таке, чого в інакший спосіб жінкам недоступне. Це поєднання, ця компліментарність цих двох якихось зовсім різних світів у формі прийняття, знання, у формі переливання, близькості воно і є ж любов’ю, яка виникає і яка рухає всім, яка є двигуном, абсолютною повнотою.


Режисерка фільма Анна Фесун розповідає про кіно: “Фільм-портрет. Документація Тарас у площині його живого слова. Фіксація Тарасової літератури того магічного ґатунку, яка стається лише в особливому просторі – у присутності оповідача, у процесі його говоріння наживо”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram