Поки увага прикута до виступу президента на Генасамблеї ООН, в Донецьку починається не менш цікава асамблея. Отже, “республіканський” фестиваль фантастики “Звезды над Донбассом” відбувається з 26 до 30 вересня, і його особистою присутністю підтримують не лише донецькі-луганські фантасти (наприклад Владислав Русанов, Гліб Бобров чи одіозний Федір Березін), а й “звьозди” з Росії.

Гадаю, варто навести їхні прізвища: Дмитро Байкалов (колишній головний редактор часопису “Если”, до речі), Юрій Бурносов, Едуард Веркін, Сергій Волков, Роман Злотніков, Дмитро Казаков, Олександр Конторович, Наталя Курчатова, Андрій Лазарчук, Євген Лукін, Сергій Лукьяненко, А. Маштаков, Іван Наумов, Олексій Пєлєвін (ні, не Віктор), Віталій Піщенко, Георгій Полєводов, Андрій Столяров, Михайло Тирін, Михайло Харітонов, Сергій Чєкмаєв. І це лише ті, хто заявлений у програмі.

Чому цей “кафе-шантан” вартий, щоб його згадувати взагалі? Варто, бо історія вчить, що нічому не вчить. Варто, щоб згадати, хто де збирався у довоєнній Україні, зовсім недавно.

У новинах шестирічної давнини натрапляємо на оголошення: “16 февраля 2013 года состоится очередное заседание донецкого клуба любителей фантастики “Странник”. Тема заседания: “Войны будущего или что ждет цивилизацию впереди (без альтернатив). Творчество донецкого автора Фёдора Березина”. Що собі намріяв донецький автор, те він і отримав. Минув лише рік і “укрАинский” фантаст Березін не лише очолив “Союз донецких писателей”, а й опинився заступником “министра обороны ДНР”, але навіть це не завадило тодішньому головреду харківського “Клубу сімейного дозвілля” дозволити друк збірника “харошей укрАинской фантастики” з Федором Березіним включно.

Це, до речі, саме та Скляр, яка році у 2009-му в телефонній розмові запевняла мене, що: “На укрАинском никто фантастику читать не будет, и нас это не интересует”.

Пригадую в 2012 році один львівській (!) видавець, якого я намагався зацікавити перспективами видання серії україномовної фантастики, пошкодував, що Сергій Лукьяненко пише російською, і поцікавився, з Харкова той чи з Києва… Рівень компетентності українських видавців – тема окремої розмови, а от Сергій Лукьяненко родом з Алма-Ати (тепер Алмати), а нині постійно мешкає в Москві. На знак протесту проти Майдану Лукьяненко заборонив видання своїх книжок в українському перекладі, що насмішило українців; відомий багатьма українофобськими висловлюваннями, з яких одне просто блискуче: “То есть, по сути, речь идет о настоящем враге, жестоком, который готовится с нами и воевать, захватывать наши территории и убивать. Как к этому должен относиться нормальный человек? Будь он хоть трижды интеллигент и либерал в такой ситуации он должен быть патриотом”. Тричі згоден, якщо врахувати, хто насправді захопив чужі території. Зокрема, Донецьк, до якого поїхав фестивалити Лукьяненко.

Є й прямо протилежний приклад. Херсонський фантаст Олег Авраменко, зневірившись в 1990-ті у профпридатності кволого українського видавничого сектору, почав писати російською і… по-російськи, тобто йдучи назустріч побажанням московських роботодавців. На цьому полі років п’ятнадцять успішно працював, як і належить письменнику європейської країни, але в 2014-му прийшов “настоящий враг” і патріот Олег Авраменко оголосив, що більше не співпрацюватиме з видавцями країни-агресора. Зрештою він перестав видаватися взагалі, тому що тут, “на шляху до Європи”, як виявилося, людських умов співпраці не зміг запропонувати йому ніхто.

У 2013 році, перед самою Революцією Гідності, донецькі, луганські та кримські фантасти цілком законно вважалися “укрАинскими”, і ніяк не протестували проти номінації на національну премію з фантастики. Тодішня Україна їх влаштовувала, очевидно. А та, що підняла бунт проти спроби відродити авторитарний, за прикладом Росії, Білорусі та держав Середньої Азії, режим – одразу викликала панічний страх?

Все сталося так раптово? Чи навпаки – все готувалося не одне десятиліття, через наповненням українського книжкового ринку російськомовною продукцією? Демпінгом і нечесною конкуренцією, штучною підтримкою лояльних до Росії нездар від фантастики?

Вони зрадники, всі, хто приїхав на донецький фестиваль, і ті, хто не приїхав, але спокійно їздять проводити семінари в Криму. Ця війна не просто війна за території, це війна за незалежність України, а отже за Майбутнє. Росія почала війну проти Майбутнього, бо прагне лишитися в болоті радянського минулого, і та маса російських і російськомовних фантастів, що підтримує експансію Імперії Зла, яка ностальгує за Союзом, що розпався, просто продала майбутнє – і це є, мабуть, найтяжчий злочин для фантаста.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram