Олесь Євтєєв. Фермери проти агрохолдингів

Олесь Євтєєв. Фермери проти агрохолдингів. Фото agronews.ua

Україна впевнено увірвалася в топ-трійку провідних аграрних країн світу, проте досі не має ніякої більш-менш притомної державної політики в АПК. Правда, кожен новий профільний міністр намагається потрапити в історію, написавши власну стратегію розвитку галузі (за кількістю таких нереалізованих стратегій ми впевнено посідаємо світову першість) – але міністри приходять і йдуть, а державної політики як не було, так і немає.

Дехто скаже, що хліб можна і без політики ростити – ростимо ж зараз, та на обрії все чіткіше постає відкриття ринку землі, а як можна визначити параметри цього ринку, скажімо граничний розмір земельної ділянки, котру можна купити “в одні руки”, якщо ми досі не визначилися хто є основою сільськогосподарського виробництва? Хто це: одноосібне селянське господарство, сімейна ферма, чи великий агрохолдинг? Відповідь на це питання обумовить не лише результат земельної реформи, але й долю усієї аграрної галузі.

Користуючись різними трибунами, прихильники різних підходів запекло агітують за обраний ними шлях. “Лише фермер зробить українське село процвітаючим, а селян заможними!”, – переконують одні. “Лише агрохолдинги здатні забезпечити високу продуктивність виробництва та експортний потенціал”, – наполягають інші. Насправді нам зовсім не потрібно протиставляти ці форми господарювання на землі, бо вони можуть (і повинні) виконувати різні функції. Їм не треба змагатися, а потрібно доповнювати одне одного, разом роблячи життя людей кращим.

Та й здається мені, що “плач по фермерах” не зовсім щирий: економічна наука давно довела, що велике підприємство (і аграрне тут не виключення) завжди ефективніше за дрібне. Тож нав’язуючи нам суцільну “фермеризацію”, потрібно усвідомлювати, що без бюджетних дотацій фермери країну може й прогодують, але забезпечити Україні провідні місця на світовому аграрному олімпі – не зможуть.

І не треба кивати головою на європейський досвід – тамтешні фермери, отримуючи дотації по 600 євро на гектар, можуть взагалі нічого не вирощувати і все одно проживуть. Не варто забувати, що європейські сільгоспвиробники – прямі конкуренти наших аграріїв, причому не лише на ринку ЄС, але й світовому. Вони самі панічно бояться наступу українського великого вертикально-структурованого агробізнесу на свої ринки, тим-то і “обклали” нас квотами, котрі скоріше схожі на знущання, а не на партнерські відносини, бо ці квоти – нам на чотири дні роботи.

В неофіційних перемовинах єврочиновники не приховують свій острах перед великими вертикально інтегрованими компаніями, що працюють в нашій країні. Чи не тому вони так наполегливо підштовхують нас до розвитку маленьких сімейних господарств? Наших агрохолдингів європейці відверто бояться – бо їх зусиллями Україна вже переганяє за обсягами експорту зернових не якусь окрему країну Європи, а увесь Євросоюз разом.

Та що там Євросоюз – за п’ять-десять років ми можемо догнати і нині беззаперечного лідера світового агровиробництва – США. Нині вони експортують близько 79 млн тонн, а за розрахунками Української зернової асоціації Україна вийде на показник експорту зернових у понад 70 млн тонн уже до 2022 року. Лише “на розігріві” українські аграрії нині забезпечують харчами 140 мільйонів осіб на планеті: нашою пшеницею можна 4 місяці годувати всіх голодуючих в Індії; а української курятиною усі мешканці Ізраїлю могли б харчуватися 4 місяці. Усе населення Фінляндії лише за півроку з’їдять мед, що його зібрали наші пасічники цього року, а яєць, вироблених в Україні, вистачить на те, щоб два дні годувати омлетами всіх жителів Євросоюзу.

І це ще не межа – справа в тому, що усі провідні гравці світового аграрного ринку вже досягли піку своїх можливостей і подальший їх поступ полягає у запровадженні новітніх досягнень генної інженерії, робототехніки та іншого хай-теку. Україні ж варто лише вповні розкрити свій потенціал і зрівнятися з нинішніми показниками продуктивності у країнах Євросоюзу, щоб виробляти 120 млн тонн зернових (минулого року виростили 66 млн тонн), понад 30 млн тонн молока (минулого року виробили 10,4 млн тонн) та понад 15 млн тонн м’яса (минулого року виробили 3,3 млн тонн). І це не фантастика, а статистика, котру прекрасно уміють рахувати наші конкуренти на світовому ринку, підсовуючи нам ідеї суцільної “фермеризації” України.

Жоден фермер і навіть найпотужніший їх кооператив, в українських реаліях не здатен реалізовувати масштабні інфраструктурні проекти, приміром побудову системи річкових елеваторів та власного флоту для транспортування урожаю. Зате фермер може забезпечити роботою і зарплатою мешканців свого села, створити в кооперації з такими ж односельцями локальний бренд і навіть вийти на експорт з якоюсь унікальною, проте трудозатратною продукцією.

Великі аграрні компанії – це становий хребет галузі. На їх плечах лежить забезпечення провідних позицій України на експортних ринках, підвищення загальнодержавного рівня агротехнології та заробляння валюти для держави. Проте їх потужність може зробити нам погану послугу, бо коли таких гравців на внутрішньому ринку один-два – дуже легко впасти в спокусу картельних змов та монополізації. Ну та на те у нас ніби Антимонопольний комітет є?

Загалом вже усім зрозуміло, що продуктивність праці, продуктивність землі, соціальні виплати, фонд оплати праці, сплата податків та капіталізація зростають разом зі зростанням масштабів виробництва. Те ж саме стосується і орендної плати в розрахунку на 1 га, котра стабільно зростає зі зростанням земельного банку. Продуктивність біржових експортоорієнтованих галузей зростає зі зростанням масштабів підприємств, адже вони мають змогу застосовувати найбільш передові технології, техніку та насіння.

Ключовим питанням подальшого розвитку нашого агросектору є те, яким має бути вітчизняне сільське господарство: індустріально потужним і вертикально інтегрованим або дрібним фермерським, як в Європі? Здається правильну відповідь довго шукати не потрібно – кожен має робити свою справу. Агрохолдинги – нарощувати обсяги виробництва і експорту зернових та олійних, розбудовувати логістику та інфраструктуру, а дрібні господарства – забезпечувати потреби внутрішнього ринку та вирощувати для експорту нішеві культури. Бо заробити на пшениці (за нинішньої урожайності у 4 т/га) можна лише $600/га, а якщо на цьому ж гектарі вирощувати скажімо суницю садову (з урожайністю 25 т/га) то заробіток складе щонайменше $25 тис/га.

Ми не повинні в угоду чиїмось інтересам руйнувати великі компанії – тим більше, що це просто не вигідно. Адже чим більше підприємство, тим більше воно платить податків, отримує високий прибуток і сплачує більшу плату за земельні паї. Продуктивність праці в великих холдингах в три рази вище, ніж в сімейних господарствах. І врожайність більше також в холдингах, причому набагато.

Невпинне зростання в агросекторі має й інші наслідки – приміром зростання розміру орендної плати за землю. Якщо десять років тому за гектар ріллі орендареві доводилося віддавати $50/га, то нині на Черкащині орендна плата подекуди перетнула позначку $200/га. Причому натуроплата вже давно у минулому, і якщо сільська сім’я змогла (приміром через спадщину) зібрати у володіння до десяти паїв по три га кожен, то на загал вони отримують до 180 тисяч грнивень орендної плати на рік. Це ще не рантьє, але вже можна жити.

З іншого боку – для тих, хто не “розжився” земельною спадщиною, після набуття чинності Угоди про безвізовий режим України з ЄС відкрилося широке поле для працевлаштування за кордоном. Навіть жарт новий народився: після “безвізу” в селах (особливо на заході) настає “безлюд”, бо народ масово мігрує до сусідніх країн на заробітки. А сусіди цьому лише раді: самі потерпають від нестачі робочих рук, тож поляки, приміром, всупереч нормам Євросоюзу навіть дозволили працевлаштування без оформлення робочої візи.

Нині нашим сільгоспвиробникам доводиться конкурувати з країнами ЄС ще й за робочу силу. Тепер працівника престижем професії не втримаєш, тож доводиться «ловити на гривню», відтак витратна стаття на оплату праці у крупних вітчизняних агровиробників почала стрімко зростати. Висококваліфікований механізатор нині отримує понад 10 тисяч гривень на місяць при тому, що середня зарплата у промисловості у вересні склала лише 7,9 тисяч гривень.

Не треба тішити себе ілюзіями – в наших умовах фермер ніколи не переможе агрохолдинга, та головне – що їм взагалі не потрібно змагатися. Вони прекрасно можуть грати кожен “на своєму полі”, тож завданням держави є створення умов, аби аграрні холдинги не знижували темпів розвитку, а фермери ширше заполоняли високомаржинальні ніші. Повірте, їх у нашому сільського господарстві безліч. І для старту там потрібні не стільки гроші, як ідеї, бо під хорошу ідею інвестор завжди знайдеться, а намагання “обскакати” агрохолдинги на фермерському наділі по урожайності зернових – приречені наперед.