Федір Людвіґович (Теодор-Ріхард Людвігович) Ернст – український історик і мистецтвознавець. За життя уклав путівник по Києву, який визнали найкращим того часу. Також входив до різноманітних спілок, таких як Київське товариство охорони пам’ятників старовини та мистецтва, Наукове товариство імені Шевченка, був членом Історичного товариства імені Нестора-Літописця та Товариства діячів українського пластичного мистецтва; був членом Всеукраїнського археологічного комітету Всеукраїнської Академії Наук.

Народився Федір 9 листопада 1891 року в Києві, у родині німецьких колоністів. Свій освітній шлях розпочав у Глухівській гімназії, по закінченню якої вступив на філософський факультет Берлінського університету. Але проучившись там два роки, повернувся до Києва й продовжив здобувати освіту в Київському університеті на катедрі історії мистецтв. Окрім того, юнакові вдавалося поєднувати навчання з роботою – очолював бібліотеку та був завідувачем картинної галереї академії мистецтв. На останніх курсах досліджував київську архітектуру XVII-XVIII століть. На основі своїх дослідів написав працю, за яку отримав золоту медаль.

Тоді Федір потоваришував з Миколою Біляшівським (археологом, етнографом, мистецтвознавцем) та Дмитром Дорошенком (політичним діячем, дипломатом, істориком, публіцистом, літературознавцем). Разом із ними відвідував засідання “Старої громади” (організація української інтелігенції в Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю). Часто можна було зустріти Ернста й на революційних зібраннях.

Коли розпочалася Перша світова війна, його, як “неблагонадійного”, вислали до Сибіру. Повернувся лише за три роки, у 1917-му, й влаштувався помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв), який очолював професор Григорій Павлуцький. Саме він вплинув на формування Ернста, як на вченого. Завдяки йому Федір захопився поглибленим вивченням архітектури XVII-XVIII століть. Змістовні праці “Київські архітектори XVIII століття” та “Українське мистецтво” зробили ім’я Ернста відомим у наукових колах. Відтоді, Федора запрошували до участі в усіх пам’яткоохоронних комісій періоду 1917-1918 років. Окрім того, він став головою Секції архівно-бібліотечної справи в Міністерстві освіти, а за рік – редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН.

За роки невтомної праці, за його участі було створено Києво-Печерський заповідник, Київську картинну галерею, Музей мистецтв імені Ханенків ВУАН. За 10 років на посаді завідувача художнього відділу Всеукраїнського історичного музею імені Шевченка збагатив фонд майже у 20 разів. Завдяки йому музей поповнився майже шістьма тисячами експонатів. Посприяв влаштуванню близько десяти тематичних виставок із каталогами.

Окрім основної праці, написав монографії про Тараса Шевченка, Іллю Рєпіна, Миколу Мурашка.

У 1920-30 роках очолював численні експедиції та археологічні розкопки. Головне завдання яких було дослідження та збереження пам’яток української архітектури та мистецтв. Завдяки кропіткій праці вдалося знайти, зберегти та передати до музеїв численні пам’ятки культури Київщини, Чернігівщини, Волині та Поділля.

Активно відстоюючи збереження пам’ятки культури, Федір Ернст вступив у двобій із радянською владою. Він понад усе волів зберегти архітектуру для нащадків. Але тодішня влада ставила за мету винищення минулого, заради створення нового. А от такі поборники старовини, як Ернст, дуже заважали більшовикам витирати з пам’яті людей національну культуру.

І вже на початку 1930-х розпочалася чистка кадрів Наркомату освіти. Унаслідок якої, всі великі музеї України оголосили “осередком розташування націоналістичних сил”. Федора Людвіґовича звільнили з музею, а згодом й заарештували. Його звинуватили в “контрреволюційній діяльності й створенні ворожого осередку” та відправили до тодішньої столиці УРСР – Харкова.

Там слідчі оперативно сфабрикували справу, за якою вчений, нібито, належав до Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. А ще пригадали німецьке походження й додали до справи участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. За вироком судової “трійки” Федора Ернста засудили на три роки таборів. Покарання відбував на будівництві Біломор-Балтійського каналу.

Відбувши покарання, дослідник хотів повернутися до Києва, але зась – не дозволили. Тоді свою кипучу енергію Ернст направив на створення Музею історії Біломор-Балтійського каналу в місті Повенці.

Але тодішня влада все ніяк не могла заспокоїтись, треба було всіх знищити фізично. Тому 16 липня 1941-го Ернста заарештували знову. Тепер вже як “шпигуна на користь німців”, і 28 жовтня 1942-го розстріляли. Реабілітований посмертно.

Постать українського дослідника трагічна й велична водночас. Усе своє життя вчений працював над збереженням пам’яток архітектури і мистецтва, за що й загинув.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram