Особливістю цього світу є його невловимість, його постійна мінливість. Ми тут облаштовуємося, ніби готуємося в цих умовах вічність жити, і тільки щось ніби “до ума” довели, а вже – бац! – і все по-іншому. І кінця цьому немає і не буде! – таксист пригальмував під світлофором, який розлив по мокрому асфальту червоні вогні.

Серед його колег нерідко трапляються мандрівні філософи, але цей перевершив усі мої очікування. Чи то пізній час і зимовий дощ, блискучі краплі якого доводилося безперервно змахувати з лобового скла, навіяли такий настрій, чи то моє необережне зауваження: “а чи варте те, що ми щоденно робимо, витраченого часу?”, але водій – симпатичний і майже цілком сивий чолов’яга – почав діставати зі своєї душі один за одним безцінні скарби небанальних думок і спостережень.

– Спершу я не шукав стабільності та постійності. Навіть не замислювався над цим. Мені, “радянській” людині, якось і на думку не спадало, що наступного року ціна кілограма, скажімо, твердого сиру може бути іншою, ніж була позаминулого. І що інженер із вищою освітою взагалі не буде потрібен. А потім усе пішло шкереберть… За двадцять із лишком років усе, що могло в мене змінитися, зробило це безліч разів. Чим я тільки не займався, ким не працював, де не жив… Мені довелося вчитися не новим професіям, а вмінню ні до чого не звикати – ні до успіху, ні до провалу. Нічого не вважати сталим і закріпленим саме за мною. Бо зрозумів: у моїх руках і в моїй владі – нічого, порожнеча. Сьогодні я пан – завтра пропав. Я вчився сприймати протилежності як нормальний стан, не боятися втрачати й нічого не вважати своїм.

В якийсь момент мені здалося, що я перебуваю на такій собі фабриці людей. Так, не смійтеся – на якомусь величезному підприємстві, де людей виготовляють. І перед тим, як поставити “знак якості”, починають кожен виготовлений екземпляр випробовувати, як от дитячі іграшки: то тиском, то контрастними температурами, то вогнем, то водою. Але “фабрика” не є домівкою цієї “продукції”. Це тільки період, від якого залежить подальша доля кожного “виготовленого виробу”. І випробування не є долею і безкінечними тортурами – це лише етап, за результатами якого хтось іде у велике життя, хтось – у “маленьке”, а хтось – на переробку.

– І вам після таких порівнянь стало легше сприймати мінливість земного життя?

Мене аж охопив трепет – настільки приголомшило те, що я чула від свого співрозмовника. Відверто зізнаюся: аж ніяк не чекала на такі розмови з таксистом.

– Це порівняння насамперед підштовхнуло до розуміння: які б “тестування” ми не проходили, ким би не були в той чи інший період свого життя – у цій мінливості одне має бути незмінним. Потрібно завжди залишатися Людиною. Керівник ти чи підлеглий, волоцюга чи попзірка, багатий чи жебрак.

– Хіба це не істина, яку знає кожен перехожий? – скептично питаю.

– У тому-то й суть – знають усі, але це ще нічого не значить. Просто знати, бо всі про це кажуть на кожному кроці – це одне… А от самому дійти до істини, відкрити її, відчути й осягнути – це зовсім інше. У нас і справді кожен знає мало не все, і нічого нового йому не скажеш. А істина – вона взагалі настільки проста, ніби схована під самим носом річ, яку давно та вперто шукаєш по всіх темних закутках. Тому-то на неї і не дуже зважають, бо надто проста, на самій видноті, відома кожному аксіома.

Ми зупинилися на переїзді, пропускаючи поїзд, і на якийсь час таксист задумливо замовк.

– Нехай навіть мої слова для вас нічого не значать… Але це має неймовірне значення для мене самого. А колись і ви самі дійдете до того, на що вам життя розплющить очі – і саме відкрите самостійно ви цінуватимете найбільше і намагатиметеся донести до інших. Особисте пізнання всієї глибини істини, яка раніше й мені здавалася простою, зрозумілою, очевидною, а при “близькому знайомстві” виявилася неймовірно глибокою, робить мене по-своєму щасливим. Так, на сьогодні я не маю того бізнесу, який колись починав і який би зараз дозволив мені не на переїзді стояти у цей пізній час, а пити справжній мохіто на тихоокеанському острові. Зате у мене є внутрішня легкість від того, що я не покалічив нічию душу, нічию долю, нікого не принизив, не вбив чиєїсь надії, не скривдив, не залишив у біді. Це особлива, дуже щаслива легкість. Це ніби човен, у якому можеш втриматися на воді, а можливо, – й дістатися далекого омріяного берега.

Хоча… Це тільки початок. Є дещо значно потужніше та важливіше за все, що я вам зараз розповів. Але про це якось іншим разом. Можливо, – втомлено усміхнувся таксист і загальмував біля мого дому.

***

По тій зустрічі минуло кілька років. Більше я жодного разу не зустрічала цього чоловіка. Які хвилі гойдають його саморобний човник? До яких берегів він пливе? Що більш важливе й значиме він так і не встиг мені розповісти? І цікаво: невже це завжди так буває – коли дуже шукаєш відповіді на ті чи інші питання, то вони обов’язково приходять? Навіть у такий несподіваний спосіб, коли найменше на це сподіваєшся. Просто сідаєш, приміром, у таксі, а там тобі все й кажуть, що в цей час питає твоя душа.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram