Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова, кандидат соціологічних наук

Джайлс Флетчер – перший соціологічний опис російського суспільства

Ілюстрація з книжки Флетчера

1588 рік. З Англії до Московського царства прибуває дипломатична місія, щоб врегулювати торговельні відносин між двома державами. Очолював місію доктор громадянського права Джайлс Флетчер. Як пізніше його охарактеризував російський історик Микола Карамзін, це був “більше вчений, ніж вельможний посол”. Місія Флетчера як дипломата закінчилася невдачею, однак за результатами поїздки, яка тривала близько восьми місяців, він написав книгу “Of the Russe Common Wealth” (назву яку найчастіше не зовсім точно перекладають як “Про державу Російську”).

Сторінка з "Of the Russe Common Wealth". Фото: Вікіпедія
Сторінка з “Of the Russe Common Wealth”. Фото: Вікіпедія

За змістом книга вийшла такою, що керівництво англійської Московської компанії, яка вела торгівлю в Росії, боялося, що її просто виженуть з країни, тому воно доклало значних зусиль, щоб книга була заборонена. Це і зробив англійський уряд, а майже всі надруковані примірники були знищені. Пізніше друкувалися її уривки, а повністю вона була опублікована англійською мовою лише у 1856 році, російською ж його наважилася у 1867 році опублікувати заснована політичним емігрантом Олександром Герценом “Вільна російська типографія” у Женеві.

Керуючись не лише власними спостереженнями, але й значною мірою розповідями про Росію англійських купців, які провели в країні багато років, Флетчер створив досить цікавий портрет країни, приділяючи особливу увагу тому, як функціонує її суспільно-політична система. Особливо цікаво перечитувати книгу Флетчера з тієї точки зору, як змальований Флетчером портрет Росії ХVI століття співвідноситься з образом Росії сучасної. Тут неможливо передати зміст всієї книги, тому зупинимося на кількох найцікавіших, на мою думку, аспектах, яких торкається Флетчер.

Порядок ухвалення державних рішень

Флетчер так описує перебіг засідань Думи, яка скликалася царем.

“Один із секретарів оголошує причину зібрання і викладає головні предмети чи справи, які слід розглянути. Перш за все бажають знати думку патріарха і духовенства; кожен з них відповідає за порядком свого звання; але їхні думки завжди одноманітні і висловлюються без всякого міркування, як затверджений урок. На всі справи у них одна відповідь, яка зазвичай полягає в тому, що цар і Дума його премудрі, досвідчені в справах політичних і громадських і набагато здібніші їх судити про те, що корисно для держави, бо вони займаються тільки служінням Богу і тому просять царя і Думу зробити потрібне постанову, а вони замість порад будуть допомагати молитвами. Так або майже так відповідає кожен в свою чергу, потім встає хтось сміливіший за інших (втім, уже заздалегідь призначений), і просить царя, щоб він зволив наказати оголосити їм власну думку його величності і постанову по справі. На це секретар від імені царя відповідає, що його величність разом з членами Думи своєї за результатами належного і змістовного обговоренні вирішив, що запропонована справа вельми добра і корисна для держави, але, незважаючи на те, його величність вимагає від них їх богоугодної думки і судження і тому знову запрошує їх відверто оголосити свою думку, і якщо вони схвалять цю пропозицію, то виявити свою згоду, щоб можна було перейти до ухвалення остаточного рішення. Отримавши повторне схвалення присутніх, рішення приймається. І так завжди”.

Таким Флетчер описує механізм функціонування “суверенної демократії”, яка, виявляється, не є винаходом Путіна, а існувала як механізм ухвалення державних рішень ще в часи Московського царства. Навряд чи можна сказати, що процедура обговорення і ухвалення рішень у сучасній Державній Думі Росії істотно відрізняється від описаної.

Корумпованість владної вертикалі

За Флетчером:

“…князі і дяки призначаються на місця самим царем і в кінці кожного року зазвичай змінюються, за винятком деяких, які мають особливу прихильність царя, для яких цей термін продовжується ще на рік або на два. Самі по собі вони не можуть похвалитися ні довірою, ні любов’ю народу, яким керують. Народ ще більш ненавидить їх за те, що щороку з’являються нові й голодні урядники, і мучать і оббирають його без усякої справедливості і совісті. Їхні більш високопоставлені начальники не звертають уваги на такі вчинки, щоб, в свою чергу, оббирати їх самих і отримати свою частку від визискування народу. За час свого управління намагаються вони придбати стільки, щоб можна було поділитися з царем і вищепоставленим начальством і, крім того, залишити значну частину і собі.

При цьому влада не перешкоджає насильствам, поборам, хабарам, яким князі, дяки та інші посадові особи піддають простий народ в областях, але дозволяють їм все це до закінчення терміну їхньої служби, потім ставлять їх під батіг за їхні дії, щоб вимучити з них всю або більшу частину їхнього прибутку, награбованого ними у простого народу, і скерувати його до царської казни.

Влада показує іноді публічний приклад суворості стосовно посадових осіб, що грабували народ, щоб могли думати, що цар обурюється на утиски народу, і таким чином звалює всю провину на поганих чиновників. Все це робиться з хитрою метою прикрити утиски, що робляться самим царем”.

Чому важко змінити спосіб правління в Росії

Флетчер вважає, що спосіб правління в Росії змінити майже неможливо і пояснює це так:

“По-перше, там немає нікого в числі дворянства, хто б міг стати на чолі інших (очолити опозицію цареві). Сановники перебувають у повній залежності від його милостей і служать лише йому. І набувають вони не любов, а, навпаки, ненависть народу, який бачить, що вони поставлені над ним не стільки для того, щоб надавати йому справедливість і правосуддя, скільки з тим, щоб пригнічувати його.

Стосовно простого люду, то у нього безперестанку віднімають і силу духу. Бачачи грубі і жорстокі вчинки головних посадових осіб та інших начальників, вони так само не по-людськи поводяться один з одним, особливо зі своїми підлеглими і нижчими, так що найнижчий і убогий селянин, що принижується і повзає перед дворянином, як собака, і облизує пил під ногами його, робиться нестерпним тираном, як скоро отримує над ким-небудь владу.

Тобто, ні дворянство, ні простий люд не мають змоги відважитися на будь-яке нововведення до тих пір, поки військо, чисельність якого досягає 80 тисяч, яке отримує постійну платню, буде одностайно і непорушно підкорятися цареві та порядку, що існує. А військо є завзятим у виконанні цих обов’язків ще й тому, що воно має повну свободу ображати і грабувати простий люд, що йому зумисне дозволено для того, щоб їм подобався існуючий стан справ. Змови між військом і простим народом побоюватися не слід, тому цілі їхні різні й протилежні”.

Якщо осучаснити деякі терміни, які вживає Флетчер (наприклад, “дворянство” замінити на “еліту”, “цар” на “президент”, а “військо” на “силові структури”), то можна сказати, що опис суспільно-політичної системи Росії, здійснений цим автором 430 років тому, цілком підходить для сьогоденної Росії. Тільки “силовиків” зараз не 80 тисяч – лише у штаті Міністерства внутрішніх справ Росії числиться трохи менше 900 тисяч осіб, у штаті Збройних сил Росії – близько двох мільйонів осіб.

Російські коментатори стосовно робіт іноземців, які зображують жорстокість і авторитаризм середньовічної Росії, зауважують, що середньовічна Західна Європа мало в цьому сенсі відрізнялася від Росії. Якщо вірити Флетчеру, який саме і порівнює порядки в Англії та Росії, це не зовсім так. До того ж, західноєвропейські суспільства з часів середньовіччя сильно змінилися (і в кращий бік). Чому Росія і в новітні часи постійно відтворює не найкращі свої політичні традиції (ще й називаючи це “духовними скрєпами”) − питання цікаве, і відповісти на нього нелегко.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.