Дзеркало на ймення Маріте

Іноді відвідує непереборне враження: а що, якщо ми помиляємося? У своїх оцінках сьогодення, історії, ролей західного чи східного сусіда, або, не дай Боже, помиляємося в усьому? Людині, щоб збагнути якою вона є, щоб хоч частково збагнути, хто вона, буває корисно зазирнути в дзеркало. Якщо йдеться про ментально-історичні орієнтири, складову нашого патріотизму, то задля об’єктивності можна знайти таке свічадо. У разі, коли б такі, як з Україною історичні події траплялися з іншими: з німцями, литовцями, наприклад. І, о диво, якщо зазирнути в аннали історії, то, крім щита національної історії, ми віднайдемо масу люстерок, здатних правдиво відбити та донести в сріблі свого дзеркального обличчя істину.

І щоби правда не видавалася підтасовкою мітологів, іноді вона відкривається не історикам, а людям суміжних професій. 54-річний вільнюсець Альвідас Шляпікас сьогодні відомий в Литві та Європі передовсім як модерний режисер-постановник та актор, автор чималої кількості литовських телесеріалів, такий собі сучасний литовський Шекспір. Та поет: книжечка “Правда твоєї крові” стоїть на моїй поличці від часів 38-го Міжнародного фестивалю “Поезійос павасаріс” 2000-го, коли Альвідас виступив як читач і декламатор моїх віршів.

Щастить фартовим. Одного разу під час пошуків пленерів для відеозйомок Шляпікасу поталанило надибати на свідків геноциду німецького населення в районі Караляучюса (Кеніґсберґа), а згодом написати унікальну художньо-документальну книжку щодо фактів Другої світової війни “Моє ім’я – Маріте”. Доки, прикупивши в Литві, я повільно готувався до перекладу українською, з Львівського книжкового форуму прийшла неприємна для мене, але приємна для українського читача новина: документальний роман Альвідаса Шляпікаса вийшов українською у видавництві “Брайт Стар Паблішинґ” за фінансової підтримки інституту культури Литви.

“Усе це повстає з минулого, як із мороку. Люди та події, оточені вітром зі снігом чи серпанком, що зависає в тиші. <…> З’являються лише на мить, лише як короткий спалах у пам’яті чи кілька пунктирних точок історії, які розсипані не обов’язково у хронологічному порядку: ось напис на плакаті, що бачиш відразу за переправою через Німан: “Воин Красной Армии! Перед тобой логово фашистского зверя!”; ось російські солдати, обвішані здобиччю – настінними годинниками, фіранками, срібними тарілками; ось тіло жінки без голови, що до стіни прибите; <…> ось мати з дітьми, що йде в гуркіт кригоходу Німану. Вона занурюється в течію без жодного виразу, без жодної думки, ніби втопитися – проста буденна справа; ось трупи, що їх річки приносять, – почорнілі й розбухлі – без імен, без прізвищ; <…> ось брошури, що їх роздають совітським солдатам і які заохочують російською: “Убивай усіх німців, а також їхніх дітей. Немає безвинних німців. Бери їхнє майно, бери їхніх жінок. Це твоє право, це твоя здобич”; ось матері, що обмінюють та продають своїх дітей литовським фермерам за картоплю, борошно, за їжу, щоб інші діти змогли вижити; <…> ось зголоднілі очі, ось голод, знов голод і голод; <…> ось післявоєнна Пруссія, затоптана, зґвалтована, розстріляна”.

І це ще не наймоторошніша з цитат роману Альвідаса Шляпікаса. Суміжний український твір ми знаємо, роман Галини Пагутяк про долю мешканців “звільненого від фашистів” Кеніґсберґа. Роман про те, як “червоноармійцям-освободителям” було в місті Канта більше шкода цегли, з якої “відбудовували” російські міста, ніж дітей Кеніґсберґа. Однак роман “Моє ім’я – Маріте”, який, як і український роман досліджує проблему, як тяжко було вижити під час визволення, досліджує окрему, нікому не знану проблему повоєнної, колись литовської та німецької Пруссії. Він про німецьких дітей, яких литовці назвали “вовчими дітьми”, тому що ці діти, як вовки, мешкали подалі від людських очей, часто харчуючись лише падаллю, більшість із них повмирали від голоду. Однак деякі намагалися перейти Німан, щоб опинитися в Литві, і там врятуватися від полювання з боку Червоної Армії. Роман про жертовність і байдужість, про нелюдяність армії окупантів. Чимало литовців, до яких Червона армія також ставилася без особливого пієтету, ризикуючи життям, переховували німецьких дітей, перевозили їх на литовський бік Німану, влаштовували у власних господарках, часом усиновлювали. Однак небезпека чатувала на милосердних на кожному кроці. Спраглі крові совіцькі солдати могли викрити присутність “вовчих дітей”. Із цією метою їх навчали вмінню промовити принаймні одну фразу литовською, наприклад, як у випадку головної героїні документального роману Ренате: “Мано вардас – Маріте”. Бо це рятувало твоє життя. “Стрибок” (енкаведіст з “істребітєльного” загону) Микита допитується: “Ти німка, так? Як тебе звати? Як твоє ім’я? Німка? Ренате вимовляє литовською чітко і ясно: Моє ім’я – Маріте”.

“Коли вийшла книга, з’ясувалося, що дуже багато дівчаток із числа “вовчих дітей” отримали саме таке ім’я – Маріте”, – зізнався Альвідас Шляпікас. Близькість не тільки теми Другої світової, а спільного страждання українців та литовців, вивезиних до Сибіру звідси та депортованих дітей Східної Пруссії, схожість, єдність антиокупантських, антибільшовицьких переживань, як на мене, чинить цю перекладну книгу посутньою, необхідною на поличці кожного, для кого слово “правда” не є порожнім звуком. “Моє ім’я – Маріте” і є тим дзеркалом, в якому насправді відбивається історія кожного у цій частині Європи.