Сьогодні, уже із стовідсотковою упевненістю можна стверджувати, що розкол в російській правлячій еліті відбувся. Навіть можна висловитися точніше: розкол у правоохоронних органах – утримуючому каркасі нинішнього авторитарного режиму РФ. Чекісти готові стріляти один в одного. Одна з головних ознак революційної ситуації в наявності.

Відображення цієї нової якості російської політики ми спостерігаємо у боротьбі за вплив на свідомість простих росіян. Несподівано низка розкручених блогерів (назвемо їх так) у соціальних мережах почали нещадну критику Володимира Путіна. Критика відбувається в найбрутальніших формах, із застосуванням таких епітетів як “тварь”, що захопила владу і обікрала дощенту Росію тощо. З погрозами обов’язкової відплати за вчинені злочини як самому Деспоту, так і його найближчому оточенню. Фільм ФБК Навального “Палац для Путіна” – лише один із елементів цієї захоплюючої боротьби за владу, хоча, можливо, найвдаліший.

І що характерно, ніхто цих “блогерів” не чіпає, хоча ще недавно за косий погляд, а не те, що неправильне слово, садили “пачками” і лібералів, і націоналістів. Хапають і садять багатьох вуличних активістів, але не блогерів-пропагандистів. “Вірні люди” Путіна бачать їхню фронду, але не чіпають її фронтменів. Тому що, або не впевнені, що їхню команду виконають ті, що мають її виконувати, або бояться, що їх самих негласно покарають ті, хто має виконувати їхні накази. Можна образно сказати, що Кремль раптом опинився без рук (клешень), якими мав би задушити, порубати і “згодувати крокодилам в річці Москві” новоявлених опозиціонерів.

Висновок: за ними стоять офіцери другого, третього ешелонів російських спецслужб. Імовірно, що одним із їхніх очільників є недавно звільнений з посади перший заступник директора ФСБ, генерал армії Сергій Смирнов. Який за двадцять років свого перебування на керівних посадах у спецслужбах зумів створити з однодумцями глибоко структуроване опозиційне угрупування. Згуртоване і змобілізоване “волею до влади” заради майбутнього Росії. Так, принаймні, вони себе негласно позиціонують.

Але не лише цим, а, можливо, не стільки цим – демонстративним переживанням за долю Росії – мотивована новітня російська опозиція. Вони – ФСБшники – роками охороняли, спостерігали, але не могли скористатись неймовірними, дармовими благами, які безсовісно транжирили різноманітні нікчеми – Ротенберги, Ковальчуки та інші Плюшкіни. Це була зона для персон іншого класу – особистих друзів Путіна. Тому для них Путін і його клептократичне оточення, зокрема й ті, хто вийшов із надр спецслужб, але скурвився, – вороги Росії. Не лише конкуренти, але й політичні вороги, що мають відмінні від них цілі. Наприклад, захопивши Крим, Путін, на їхню думку, зобов’язаний був продовжити експансію в Україну, а він лише використав локальний успіх як засіб для стабілізації власного режиму.

Варто зауважити, що деякі українські публіцисти називають Навального “попом Гапоном”, що, на нашу думку, є помилковим означенням. Піп Гапон в революційній ситуації початку ХХ-го століття відіграв роль актора, який спровокував передчасний “вибух” – локальне збройне повстання, яке “розв’язало” руки царському режиму і дозволило превентивно зачистити небезпечний соціальний елемент.

Навальний сьогодні виконує роль не провокатора, а одного із дієвих (результативних) інструментів боротьби за владу. Можливо, він навіть стане новим президентом Росії. У всьому іншому критика Навального правильна. Він дійсно висловлювався, що Крим не бутерброд з ковбасою, щоб його повертати Україні. Навальний безсумнівний імперіаліст, лише іміджево привабливіший і ефективніший від нинішніх кремлівських персонажів, заляпаних кров’ю і злодійством із ніг до голови.

Опозиційне до Путіна чекістське угрупування не менш антиукраїнське, ніж його Кремлівські опоненти. І це необхідно завжди мати на увазі.

Звичайно, більшість людей, що виходять на протести в Росії, хочуть демократичних змін. Чи вдасться якійсь – досі нам незнаній політичній силі перехопити порядок денний у чекістських розводящих – велике питання. Ми ж у подібній ситуації не повинні цинічно відходити вбік, ніби то не наша справа. Наша, бо РФ з нами воює. Ми повинні допомагати нинішній російській опозиції боротися з Кремлем, але допомагати так, щоб ця боротьба продовжувалася якнайдовше, і ніхто в ній не перемагав.

Наша мета – ослаблення Росії, а не відродження її як Нової Імперії.