Михайло Горинь – видатний український правозахисник, борець за свободу і незалежність України, за права особистості й громадянина. Один із тих, хто мав мужність протистояти цілій системі державного примусу, залякувань, тюрем, концтаборів.

Михайло з’явився на світ рівно 90 років тому – 17 червня 1930-го в селі Кнісело (нині Жидачівського району Львівської області). У той період Східна Галичина була окупована Польщею. Батько, Микола Горинь, очолював місцевий осередок “Просвіти” і був активістом Організації українських націоналістів, тому неодноразово потрапляв за ґрати. Мати, Стефанія Грек, також була учасницею українського визвольного руху.

Наприкінці Другої світової війни, коли радянські війська зайняли захід України, родина Горинів була заарештована спецслужбами. Їх планували виселити до Сибіру за співпрацю з ОУН. Але Гориням вдалося втекти й оселитися в Ходорові на Жидачівщині, уникнувши примусового вступу до колгоспу.

Протягом 1949-1954 років Михайло Горинь навчався у Львівському університеті. За рік до закінчення закладу його виключили за те, що відмовився вступити до комсомолу. Але Михайлові вдалося відновитися. Проте мало хто в стінах університету знав про його таємну діяльність: він продовжував підтримувати контакти з ОУН, виготовляв і поширював антирадянські листівки.

Після університету Михайло вчителював у школах Дрогобиччини, викладаючи українську мову і літературу, психологію, логіку. Від початку 1960-х – на науковій роботі, писав кандидатську дисертацію з психології праці, склав іспити на кандидатський мінімум. У цей період він познайомився із новим поколінням української прогресивної інтелігенції – шістдесятниками, серед яких були Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний. Одружився з Ольгою Мацелюх, у подружжя народилися донька Оксана та син Тарас.

Михайло Горинь активно займався створенням і розповсюдженням самвидавчих праць, що й стало підставою для першого арешту. Він стався 1965 року, одразу після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва і початку нової хвилі переслідувань української інтелігенції. Михайла засудили до шести років таборів суворого режиму за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Покарання відбував у далекій Мордовії. Однак і там знайшов можливості для антирадянської діяльності – вів бесіди із в’язнями, поширював серед них самвидавчу літературу, а також передавав на волю списки ув’язнених та правду про тяжкі умови їхнього утримання. Тому 1967 року Михайла забрали з таборів та ізолювали у Володимирському централі.

Після звільнення в 1971 році Михайло Горинь не мав жодної змоги працювати за фахом і навіть мешкати у Львові. Довелося влаштуватися кочегаром, згодом машиністом на будівництві хімічного комбінату. Тільки наприкінці 1970-х він знайшов роботу психолога на заводі “Кінескоп”. Попри всі життєві труднощі й негаразди, своєї боротьби не полишив – підтримував зв’язок із Українською Гельсінкською групою, видавав її “Бюлетень”, допомагав чим міг родинам інших політичних в’язнів.

Наприкінці 1981 року Михайла Гориня знову заарештували. Для цього кадебісти підкинули йому в оселю фальшиві документи, які потім були використані як доказ на суді. Вирок – 10 років таборів особливо суворого режиму, а на додачу – 5 років заслання. На знак протесту Михайло почав голодування, під час якого переніс серцевий напад.

У таборах Горинь тяжко хворів. Гіпертонія, аритмія, запалення нирок, два інфаркти. Тільки у період Перебудови, 1987 року, його достроково звільнили, але реабілітували аж у 1990-му. Після виходу на свободу стан здоров’я Михайла був дуже тяжкий. Але молодший брат Богдан згадував:

“Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати свободу, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із того підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – це той шлях, який не пропаде марно”.

Фото:СергійС/CC BY-SA 4.0

Розпад Радянського Союзу і відновлення незалежності України дали Михайлові Гориню наснагу для подальшої громадсько-політичної діяльності. Він став одним із провідних учасників Народного Руху України, близьким колегою В’ячеслава Чорновола, головою Української республіканської партії. Протягом 1990-1994 років – народний депутат України І скликання від Залізничного виборчого округу міста Львова. Саме Горинь був організатором всеукраїнського “ланцюга єднання” в січні 1990-го та масового відзначення 500-ліття українського козацтва у серпні 1990-го. Багато робив для зміцнення Української держави, її соборності. Зокрема, йому також належить ідея організації екскурсійних поїздок школярів на канікулах: галичан – на Донбас, а дітей з Луганщини й Донеччини – на захід України. Збірки спогадів і публіцистики Гориня видані в Україні під назвами “Листи з-за ґрат” і “Запалити свічу”.

Михайло Горинь пішов із життя 13 січня 2013 року. Похований у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram