Читаю тоненьку книжечку, в якій зібрано листування двох українських перекладачів минулого століття. Мова про всім відомих Григорія Кочура й Миколу Лукаша. Поглинаю сторінку за сторінкою і міркую собі: збережеться чи ні таке поняття, як епістолярна спадщина українського письменника XXI, XXII… XXX століть? Та й загалом не тільки українського. Адже все зараз перейшло в Інтернет.

Щодо епістолярію, цього жанру загалом у мене великі сумніви. Інтернет чи рукопис? Що довговічніше? Тут згадується безсмертне булгаківське висловлювання: “Рукописи не горять”. Якщо ж серйозно, у мене немає відповіді на це питання. Чи в когось є? Цікаво.

Григорій Порфирович Кочур та Микола Олексійович Лукаш у творчому й реальному житті дружили. Хоч це складно собі уявити, але на “ти” вони перейшли в другій половині 1962 року, аж після чотирьох років знайомства. Їхнє листування розпочалося ще в далекому 1958-му. Григорій Кочур тоді ще був на поселенні за полярним колом в Інті, куди його засудили й заслали на 10 років комуністи. У 1953-му закінчився термін його ув’язнення, і ще шість років на копальнях в Інті феноменальний перекладач заробляв собі пенсію. Тож остаточно на батьківщину Кочур повернувся лише в згаданому вище 62 році, придбав будинок в Ірпені, де й прожив до кінця своїх днів.

Обкладинка книжки з листуванням

Листування двох митців охоплює період із жовтня 1958 до березня 1972 року. Саме на початку 70-х починається наступ на українство, та й ще одна вельми складна історія з Лукашевого листа “куди треба”. Як виявилось згодом, Миколі Олексійовичу надсилати того злощасного листа не варто було взагалі. Але історію не перепишеш, не повернеш її назад. “Життя іде і все без коректур…”, – писала наша видатна пані класик Ліна Костенко. 1973 року Микола Лукаш написав листа на захист репресованого Івана Дзюби, чим підвів свою голову під радянську каральну гільйотину.

Відбулася ця важка історія в березні. Прийшовши додому до свого друга, Лукаш повідомив, що вирішив написати листа “куди слід” з проханням випустити з тюрми арештованого Івана Дзюбу, в якого родина та туберкульоз, і дозволити відбути за нього термін ув’язнення. Кочур вислухав побратима й сказав, що цього робити не треба, бо “Дзюбу все одно не випустять, а тебе посадять”. На ці слова Лукаш тихо і лагідно відповів: “А я уже вкинув того листа”.

Саме з цього моменту в перекладача почалися серйозні проблеми: його виключають зі Спілки, перестають друкувати. Цей важкий період позначився депресіями (є навіть термін такий у вузьких колах “злукашіння”), відрадою для творця слів ставали прості забави, наприклад, цілими днями видатний драгоман грав у доміно в парку з пенсіонерами. І тільки в 1987-му його остаточно реабілітують, знову поновлюють у лавах письменницької організації. Наступного року йому присуджують премію імені Максима Рильського, і влітку 29 серпня на 68-му році цей видатний чоловік іде у засвіти. У минулому 2019 році світ відзначав 110 річницю з дня його народження.

Це я забіг наперед, тепер відмотаю стрічку часу назад, у період їхньої переписки. Тоненька книжечка вмістила 65 листів і коротких повідомлень Григорія Кочура до Миколи Лукаша та навпаки. Судячи з переписки, старший і досвідченіший Кочур був активнішим у цьому процесі (46 листів), він мотивував молодшого колегу працювати й перекладати: п’єси Лопе де Вега “Собака на сіні” та “Овеча криниця”, вірші Джанні Родарі, “Трагедію людини” Імре Мадача, вибрану лірику Шіллера, також уже дрібніші, не такі масштабні проєкти. І, звісно ж, Лукашеві шедевральні переклади: “Декамерон” Боккаччо, “Фауст” Ґете, “Мадам Боварі” Флобера й інші. Важливо їх згадати.

До слова, молодший і не менш талановитий Микола Лукаш перекладав не тільки книжки, а й лібрето до опер, наприклад, “Лючію де Ламмермур” Доніцетті, “Дон Жуана” Моцарта. Довгий час вони йшли на сцені Київської опери в Лукашевому перекладі, без зазначення авторства, адже певний час сам митець був у опалі.

Листування двох митців цікаве для сучасника ще й тим, що в ньому зберігається дуже багато імен, які побутували в тодішній літературі. Ці імена вже невідомі сучасним літераторам, деякі навіть важко вже ідентифікувати, їх можна де-не-де відшукати в літературних довідниках і то не всі. Адже їх переписка охоплює всі тонкощі тогочасного літературного світу, усі хитрі підводні камені видавничо-літературного процесу, який є напрочуд захопливим і місцями дуже несподіваним.

Зрештою, листування Кочура й Лукаша дає читачеві уявлення про характери обох перекладачів. Сильний, вольовий, дисциплінований, блискучий організатор школи перекладачів Григорій Порфирович Кочур з одного боку, і холеричний, імпульсивний, індивідуалістичний, дивакуватий, відлюдькуватий, “юродийвий” Микола Олексійович Лукаш про якого ходили легенди.

Зокрема, його кімната в комунальній квартирі на вулиці Михайла Коцюбинського, 2 ніколи не замикалася, обідав він у готелі “Інтурист”, вдягався дуже скромно, ніколи не був одруженим. Є спогади, що меблі перекладач віддав сусідці, на кухні зробив велику бібліотеку для книжок, викинувши газову плиту. Попри те, що гонорари за переклади були доволі великими, Кочур ніколи не мав у кишені й копійчини.

У своїй передмові до книги, про яку я пишу, професор, лавреат премії імені Максима Рильського розказує про різні підходи до перекладу тандему Кочур-Лукаш:

“Кочур був безумовним спадкоємцем тієї “класичної” традиції, яка йшла від Старицького – через Зерова – й до Рильського. Він був надзвичайний віртуоз вірша. Для нього не існувало версифікаційних складнощів, він прекрасно почувався в усьому, – від гекзаметрів, сонетів, октав й до сучасного верлібра.

Водночас перекладач не любив формальних мовних вправ, орієнтувався саме на вироблену, класичну літературну мову (яку уникав “переяскравлювати” без доконечної на то потреби). Але разом з тим він бездоганно володів стилем – чимось невловимим, що творить поезію.

Лукаш представляв іншу традицію – започатковану, либонь, першими перекладами “харківських романтиків” і розвинуту Кулішем – яку умовно ми назвали “бароковою”.

Прочитати листування дуету Кочур-Лукаш варто. Уже навіть із тих міркувань, щоб збагнути їхній стиль життя, думки про переклад, людей та приватно-побутове життя, про яке не розкажуть офіційні джерела.

До речі, детальніше про біографію Миколи Лукаша можна почитати в нашій статті “Геніальний український перекладач світової класики”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram