Донині державні та громадські діячі як з українського, так і з польського боків зробили низку заяв щодо кривавого конфлікту на Волині у 1943-1944 роках, жертвами якого стали тисячі невинних поляків і українців. У них звучали нібито правильні слова: співчуття скривдженим, осуд винуватців страждань, а також потреба глибшого пізнання історичної правди для порозуміння і примирення. Але ці заяви не сприяли потеплішанню наших міждержавних стосунків. Чому? Бо і з одного, і з другого боку було чимало фальші, яка незабаром вилилася у перекладання провини на протилежну сторону та навіть у заборону на проведення пошукових робіт з виявлення місць захоронень жертв, які потребували належного пошанування.

Днями на прохання поляків Україна зняла мораторій на пошуково-ексгумаційні роботи на своїй території, який був уведений Українським інститутом національної пам’яті у 1917 році у відповідь на факти вандалізму щодо пам’ятників воякам Української повстанської армії на території Польщі. Це засвідчило, що ми зробили крок на зустріч нашим західним сусідам, продемонстрували щире бажання гідно вшановувати жертви конфлікту та готовність зробити все для деескалації напруження у питаннях історичної пам’яті.

Однак у декого з наших земляків, попри прописані умови, що ексгумація має проводитися українськими дослідниками разом із польськими експертами після виконання необхідних формальних процедур, виникли побоювання у нібито односторонній поступливості нашої держави. Хоча, як на мене, питання шани та ще й невинно загиблих – це питання гідності та честі, а не сфери політичних інтересів. Зрештою, і в такому разі для забезпечення паритетності варто було б Українському інституту національної пам’яті водночас ініціювати пошуково-ексгумаційні роботи на території Польщі та добитися закладення до Держбюджету необхідних коштів.

Ще одним застереженням було наступне: мовляв, нові польські кладовища заполонять родючі українські землі. Так, це може статися при повній безконтрольності дій пошуковців та організацій з меморіалізації поховань. Але з раціональним підходом цю загрозу можна мінімізувати. Нині на Волині є десятки занедбаних польських кладовищ, де можна спокійно перезахоронювати ексгумовані останки та ставити над ними відповідні пам’ятники. Цим самим можна вбити двох зайців. По-перше, належно ушанувати невинно убієнних, а по-друге, впорядковувати занедбані могили давно померлих. Яскравими прикладами такого раціонального підходу є розкопки з пошуку жертв українсько-польського конфлікту на території колишніх польських сіл Острівки та Воля Островецька у Любомльському районі Волинської області і перезахоронення останків на місцевому польському кладовищі, перенесення ексгумованих 74 польських жертв колонії Гаї Ковельського району на кладовище села Сокіл Рожищенського району Волинської області.

Читайте також: На Житомирщині виявили масове захоронення жертв більшовицького терору: більшість – діти

Позитивним моментом цього дозволу, на мій погляд, є те, що ми за результатами ексгумацій можемо одержати більш-менш реальні цифри жертв українсько-польського протистояння на Волині в роки Другої світової війни, за допомогою яких можна буде спростувати перебільшення польських дослідників. Результати розкопок жертв конфлікту також можуть стати підставою для зміни написів, а то й демонтажу десятків пам’ятних знаків, які встановлені поляками на Волині з неправдивими цифрами. Один із таких височіє на місці колишнього польського села Домінопіль Володимир-Волинського району Волинської області. На ньому кількість жертв майже удвічі перевищує кількість мешканців цього села.

Нарешті, пошуково-ексгумаційні роботи будуть наочним прикладом нам, як треба ставитися до пам’яті своїх предків. Можливо, цей приклад стимулюватиме і нашу владу гідно вшановувати своїх громадян, які стали жертвами міжнаціонального конфлікту, могили яких губляться по лісах, заорані на полях. Адже пошук місць загибелі жертв чи то війни, чи міжнаціонального конфлікту – святий обов’язок усіх, хто вважає себе гідним нащадком убієнних.