Зізнаюсь: об’єктивною щодо українців з Вижниччини я вже бути не можу. Під час минулорічного серпневого Міжнародного гуцульського фестивалю у Вижниці безповоротно й назавжди закохалася у їхнє все – від традицій до характерів і кухні. Там що не людина – то Всесвіт. Що не жінка – то всеосяжний характер. Що не доля – то хоч кіноповість знімай. Жива й розкішна Україна у всій її величі й таємничості. Тому пропоную вам, дорогі читачі, познайомитися зі спадковою гуцулкою у п’ятому поколінні, пані Наталею Вятковською. Зустріла я цю дивовижну жінку у перші дні нового 2020 року, а забути її розповідь-сповідь досі не можу.

“Мама не зробила аборт…”

Уже сама історія появи на світ пані Наталі – не з тривіальних. Судіть самі.

– Народилася 5 вересня 1970 року в Путилі, – ділиться найсокровеннішим співрозмовниця. – Була п’ятою дитиною в родині. На той час дуже важко жилося, і мати хотіла зробити аборт. Але наснився сон, що народила дитинку, а та впала з печі в котел з кип’ятком і вариться в пекельнім окропі. Мати почала кричати та плакати уві сні від усвідомлення того, що її дитина звариться живцем. Та явилася з неба Велика Жінка в білій одежі й каже: “Не плач. Твоя дитина не зварилася, вона жива”… Прокинулася з думкою, що хотіла вбити свою дитину, а Мати Божа сказала, що це дитя живе. І мама не зробила аборт. Так народилася я.

Не знали, як мене назвати. А бував тоді у нашому краї владика Антоній з Чернігова і якось завітав до нашої хатини, адже й мій дідусь був дуже побожним чоловіком. Мама поділилася зі священником своїми сумнівами щодо імени. А він і каже: “Олександро, назвіть Наталею, бо ця дитина – Ваше спасіння!”. (Наталія – ім’я латинського походження. Є жіночою формою до імені Nātālis – “рідний”. Утім, можливий зв’язок з виразом dies natalis, тобто “день народження, Різдво”, або ж із natus – “народжений”, – прим. ред.). Так я отримала ім’я.

Ми з мамою дуже споріднені були. Я – мамина доця всеньке життя. Мені інколи здавалося, що у нас на двох – одне життя… 13 липня 2019 року моя матінка Олександра пішла у засвіти… І мамине життя повторюється зараз у мені.

“За родинний достаток заплатили тяжкою працею”

Звідки беруться особистості, про яких кажуть: вона зробила себе сама? Певне, з випробувань, роду-племени, особистої внутрішньої сили та вищого благословіння.

– От я – така, – зізнається пані Наталя. – У моєму житті були важкі сходинки, але я рада, що пройшла ці випробування.

Колись наша родина жила у великій скруті, дуже-дуже бідно. Але всі ми п’ятеро були дуже обдарованими дітьми. Вчилися на відмінно як один. Мали феноменальну пам’ять. Співали, танцювали. Усе вміли по господарству: здалеку воду носили, колоди складали, дрова кололи. Старший брат так казав: “Ми повинні дуже просити Бога, щоб наша родина вийшла зі злиднів”. Щоб ви розуміли: жили ми настільки бідно, що коли потрібно було їхати виступати десь у сільському будинку культури чи на святі – не мали що вдягти й узути (це – 60-70-ті роки XX століття, так званий соціалізм радянського штибу на Буковині).

За радянської влади ж молитися не можна було, але мама нас усіх привчала до молитви й водила до церкви. Нас показово погрожували вигнати зі школи, не дивлячись на те, що всі були дуже розумними та брали участь у різноманітних олімпіадах з навчальних предметів.

Справді, усі ми дуже молилися, просили: “Господи, допоможи вийти зі злиднів!” І Господь дав таку можливість, але заплатили ми за родинний достаток дуже важкою працею. Утім, мама так і казала: “Тільки праця дасть вам можливість стати заможними”.

Дві автівки, три будинки й чотири каплиці

Й ось – минули роки… Сьогодні – Наталя Вятковська – засновниця садиби зеленого туризму та меценатка, яка допомагає, наприклад, тому ж унікальному вижницькому майстрові Юрію Паучеку облаштувати свій центр і робить для людей ще чимало доброго.

– Скажу вам чесно: певною мірою я здобула матеріальне багатство, але щоб я морально була задоволена тими статками – то ні, – каже ця жінка у часи, коли дехто за матеріальні привілеї готовий душу продати. – Я купила собі дві шуби. Купила дві автівки. Побудувала три будинки, утім то все пусте.

Я просила: “Господи, допоможи мені, щоб гроші не заволоділи мною…” Тому дуже багато жертвувала на благодійність. Побудувала чотири великі каплиці. Давала кошти для монастирів. Опікуюся інвалідами та престарілими людьми. Допомагаю репресованим політв’язням.

Завжди прагну допомогти нужденним, щоб вони відчули те щастя, яке відчувала я. Наприклад, коли придбала першу автівку – була щаслива. Коли збудувала перший СВІЙ дім – готова була цілувати поріг. Тому коли бачу, що люди чимось обділені, прошу: “Господи, зроби їх щасливими!”. Намагаюся допомогти напряму, щоб та людина отримала бажане і – заплакала від щастя. Для мене це дуже важливо. У мене багато кумів, друзів. Я всім роблю подарунки. І буваю неймовірно щаслива від того, що комусь щось подарувала. Люди всміхаються. А добро, яке ти віддаєш, по Божій волі вернеться тобі. Дякувати Богові, у мене все є…

У моїй власності були магазини, бари, але коли з моєю матусею стався інсульт, я все розпродала, закрила свій бізнес, щоб на повну силу опікуватися здоров’ям найріднішої людини.

Залишився лише зелений туризм. Хоча я й не планувала цим займатися. Але так сталося, що одного разу завітали гості, потім другі, треті. Людям сподобалося, і я стала приймати відпочивальників. Поступово справа переросла в повноцінну садибу зеленого туризму, яку назвала “Заманушка”. Але мені дуже важко. Я сама особисто готую, прибираю, перу. Мало сплю – більше працюю.

“Коли тобі дуже тяжко – співай!”

Або ще один промовистий епізод, схожий на біблійну притчу:

– А якось знову ж таки наснився сон: я нарікала, що більше не можу так тяжко працювати, стомилася. Ще б пак! Подати, забрати, попрасувати, зварити, помити. І от наснилося, що син котить мене в інвалідному візку, а я встати не можу, руки-ноги не рухаються. Дивлюся довкола – оце пішла б до ставка покосити траву. І не можу. Лежу, дивлюся й плачу. І думаю: Господи, я б усе на світі віддала, аби лишень вільно рухатися. Я хочу піднятися! Господи, я буду працювати, лиш допоможи встати… Прокидаюсь раненько – і бігом до свого домашнього іконостасу: “Боже, я працюватиму з радістю щодня, дякуватиму, що даєш мені сили, що я ходжу, маю, працюю”. Тож коли працюю, то співаю.

– І моя мама колись радила: коли тобі дуже тяжко – співай. Бо ж маєш голос. Українські ж пісні дуже люблю, особливу “Ой, у вишневому садочку”, “Місяць на небі”. Знаю дуже багато співанок. На превеликий жаль, останнім часом у нас навіть на весіллях не співають. Проте я де йду – там і співаю. І мої діти теж співають українських пісень.

Докладаю всіх можливих зусиль для збереження рідних народних традицій. Приміром, гостям можу провести ритуал посвячення в гуцули. Маю сорочку, виткану ще моєю прабабцею: просто розкішно збереглася… Минулоріч були у мене гості-театрали зі столиці, то я їм показала, як дрова в піч закладаю, влаштувала ціле дійство на Святвечір. Потім телефонували й казали: “Допоки ви це робите – живе Україна”.

Розумієте, коли люди шукають тільки матеріального багатства без духовного сенсу у тому всьому – мене це розчаровує. Тому я не буду на своїй зеленій садибі обкладати все довкола дорогими плитками, влаштовувати якісь фонтани. Тут – жива краса Карпат, подих лісу. Я кажу людям: хочу, щоб ви відчули справжність природи. Походили босими ногами по землі. Послухали, як співають птахи. З’їли добру страву, приготовану в печі. Поговорили. Поспівали. І до мене люди їдуть.

А ще я дотримуюся всіх християнських постів протягом року. Беру участь у всіх хресних ходах. І дуже молюся за своїх дітей.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram