Я знайшла її на форумах групи “Українці в Італії”. Там якраз ішло обговорення суспільної думки про жінок, які виїхали на заробітки в Італію. Хтось закидав їм відсутність патріотизму, а вони писали коментарі на своє виправдання. Я не люблю такі інтернетові баталії, тому встромила і свого носа, висловивши власну думку. А думка моя була про те, що не нам інших судити.

Хто знав, що написавши коментаря, я пів ночі говоритиму через відеозв’язок з милою жінкою Тетяною Бузницькою про Україну, про Італію і про мистецтво. А потім вона читала мені свої так влучно та душевно написані вірші, в які я закохалася.

Тетяна переїхала до Італії 17 років тому, коли їй було 48. Ніколи не мала до того планів щодо переїзду на заробітки, адже в Україні в неї була сім’я та улюблена робота. Скульпторка, керамістка й художниця за фахом, вона працювала в Канівському училищі культури та мистецтв.

А поїхала Тетяна тоді, коли захворіла онучка, зрозумівши, що іншого виходу зібрати гроші на лікування сім’я не може. Тож за час роботи в італійських сім’ях Тетяна відчула на собі все: тугу за родиною, співчуття до стареньких сеньйор, яких доглядала та ступінь відповідальності за свою роботу. Від неї я почула її ж вислів, який ніяк не виходить з голови : “В’язниця нам дана для вдосконалення”. Ось так просто кількома словами й одночасно так глибоко можна показати внутрішній світ заробітчанки.

Спочатку Тетяна працювала в місті Фаенца, приїхавши лише на місяць підмінити подругу. Хто знав тоді, що вона залишиться в Італії назавжди та доглядатиме італійських сеньйор.

Італійські бабусі – молодці, довго живуть, слідкують за собою і своїм здоров’ям, живуть понад 90 років. Тетяна навіть розказала про одну сеньйору, яка в 93 роки їздила на велосипеді. Італійці люблять своїх мам, але в такому віці вони мусять наймати для них компаньйонку (до речі, держава видає на це дотацію.

За розмовою вона показала мені свою майстерню, де жінка має змогу творити. Живопис, скульптура, вишивка, творчий безлад, а головне – там все просякнуте українським духом.

“Де би ти не жив, в Україні чи за кордоном, дуже важливо підтримувати культуру свого народу, триматися свого осередку, підтримувати традиції і нести просвіту в маси”, – переконана Тетяна. Тож, займаючись самовдосконаленням на чужій, хоча й сонячній землі, вона у вільний від роботи час не сидить склавши руки, а пише вірші, історії про своє життя, бере участь у масових заходах серед українців і веде активну просвітницьку роботу.

Ще в часи проживання в Україні Тетяна почала працювати просвітянкою серед жителів українських сіл – вона їздила по регіонах із лекціями про мистецтво. Розказує, що найбільшою популярністю серед чоловіків були лекції про виготовлення гутного скла. “Україна насамперед – це розвиток села, бо воно – наше коріння, яке потребує постійного живлення”, – наголошує Тетяна, показуючи керамічні роботи в своїй майстерні.

Протягом десяти років в Італії Тетяна займалася гончарним мистецтвом і керамікою в майстерні відомого на всю Італію гончара та кераміста сеньора Джованні Вентура в Вербанії (комуна в Італії в регіоні П’ємонт), і ці творчі моменти вона згадує з теплою усмішкою. Вона сама знайшла сеньйора Джованні та щодня по декілька годин проводила в його майстерні. Аж поки майстру не виповнилось 80 років, коли він полишив гончарну справу. Відірвавшись від своєї справи в Україні, тут Тетяна знаходить віддушину.

За час проживання в Італії Тетяна бере перші місця в різноманітних поетичних конкурсах, один з них – міжнародний конкурс “Вавилон” у Турині.

Тетяна не лише займається творчістю, а й бере участь у виставках-продажах для зборів коштів на підтримку української армії, співає у концертах для українських і для італійських глядачів.

Наразі, пропрацювавши в Італії довгі 17 років, Тетяна зайнята лише кілька годин на день (доглядає сеньйору), має італійського цивільного чоловіка, з яким веде спільне домашнє господарство. У перервах між творчістю вона приймає в гості своїх дітей з України.

Жінка є членкинею організації україно-італійської дружби “Надія”, яка співпрацює з консульством України в Італії і займається громадською і просвітницькою діяльністю.

Зараз, каже Тетяна, заробітчанам все ж таки легше через наявність мобільного зв’язку, адже тоді, майже два десятиліття тому, вона не мала можливості спілкуватися з сім’єю щодня. Вона не набавилась онукою, яка без бабусі виросла в Україні (якийсь час малеча навіть вважала, що бабуся живе в телефоні), сумувала за донькою і не встигла попрощатись із мамою.

Ми так часто стоїмо перед вибором, що важливіше: сім’я чи гроші, освіта для дітей чи обійми на ніч. Ми хочемо для своїх дітей кращого життя, що ухвалюємо важкі для нас рішення. Знаєте, що таке лягати спати і не мати змоги обійняти свою дитину? Не дай Боже комусь це відчути на собі. Тож згадайте про це щоразу перед тим, як судити жінок, які зараз працюють у сонячній Італії.