Сьогодні розслідуємо історію одного з давніх українських слів, за допомогою якого наші пращури зверталися один до одного. Про слова, що являють собою ввічливі назви людей, ввічливі форми звертання, ми вже вели мову в матеріалі “Вишляхетнюймось!!!”. Сьогодні додамо до цієї картини ще одного штриха.

“Упродовж століть, – пише М. Білоус, – наш народ використовував дві основні форми звертання: типову українську добродію і західнослов’янську пане, пані. Добродію, добродійко – специфічно українське шанобливо ввічливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого”. Воно є “старою почесною назвою осіб, що добро роблять” (А. Вовк). Однак, як вважає О. Пономарів, “після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш – це людина, пов’язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель, однодумець, спільник… Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього здавна в українців існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка”.

Значення слова добрОдій словник радянських часів подає як “дорослий чоловік, перев. з привілейованих шарів суспільства; форма ввічливого звертання до такого чоловіка” та ще й з ремаркою “застаріле”. У розмовному мовленні його ототожнювали з добродІйником (“той, хто дає кому-небудь допомогу, підтримку і т. ін.; благодійник”). Іронічно так говорили “про лиху, ненависну, небезпечну людину”. Ці ж самі значення автоматично перенесено й у словник, опублікований уже в нашому тисячолітті.

У часи тоталітаризму традиційні українські звертання “добродій” і “пан” потрапили в немилість. Так, журнал “Україна” (1972, № 22, c. 22) критикували навіть за те, що під час проведення лінгвістичного конкурсу, у якому треба було наводити до наведених слів синоніми, слово “товариш” засинонімізували зі словом “добродій”, яке тоді розпеченим залізом випалювали з усіх можливих текстів. Йому приписували “негативний зміст, як такому, що є звертанням у націоналістичних колах за рубежем”. Вживати його дозволялося тільки в іронічному значенні.

Слово “добродій” має праслов’янське походження. Про це каже Етимологічний словник слов’янських мов (ред. О. Трубачов). Воно наявне в чеській, польській, словацькій, болгарській, сербській і хорватській мовах. Однак лише в нашій мові воно використовується як звертання. У словнику Бориса Грінченка слово “добродій” зазначене як відповідник до російських “сударь” і “благодетель”.

Як звертання слово “добродій” часто вживав у листуванні Богдан Хмельницький (“Найясніший милостивий королю, пане наш милостивий і добродію”; “Ваша світлість, милостивий князю Заславський, а нам вельми милостивий пане і добродію”). Письменники наші теж використовували його у листах: “Добродію, ось посилаю обіцяні вірші” (Леся Українка); “Високоповажний добродію! Пишу до Вас кілька слів у справі; Шановні добродійки і добродії! Сьогодні я хочу познайомити вас з одним з найкращих українських письменників – Іваном Франком” (М. Коцюбинський). Використовували слово “добродій” і Т. Шевченко, П. Грабовський, Панас Мирний, О. Кобилянська, І. Нечуй-Левицький, І. Франко тощо.

У функції етикетного звертання слово “добродій” Словник Є. Тимченка фіксує з XVII ст. Воно може вживатися самостійно, разом з етикетними означеннями (шановний, ласкавий, високошановний, вельмишановний, високоповажний) і з ім’ям чи ім’ям по батькові. Також це слово використовується для ввічливого згадування про відсутню людину. Погляньмо: “Скажіть мені, добродію, хто це придумав границі для людей?” (О. Маковей); “Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав: – Я вам не заважаю, шановний добродію?” (М. Хвильовий); “Високоповажна добродійко Ольго Петрівна” (лист М. Коцюбинського до Олени Пчілки); “Зо мною йде в полонину добродій Гармашій, дуже гарна людина” (лист М. Коцюбинського до Віри Коцюбинської).

На початку листа слово “добродій” привертає увагу, а в сполученні з прикметниками створює колорит урочистості: “Високоповажаний добродію! Я давно до Вас не озивалась, бо не було нічого вартого Вашої уваги, до писання” (Леся Українка до Ф. Колесси); “Вельмишановний добродію! Звертаюся до Вас у справі, що, певно, заінтересує Вас як музику і яко українського Діяча” (Леся Українка до М. Аркаса).

У середині речення звертання “добродію” може яскраво сигналізувати про невдоволення, незгоду: “Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я Вашої волі, діло се не жарти, самі маєте розум” (Т. Шевченко до М. Максимовича).

Практично всі мовознавці, що досліджували слово “добродій”, вважають його давнім споконвічно українським звертанням. Загалом, корінь «добр-» є досить продуктивним в українських етикетних формулах. Походження (або, як кажуть науковці, “етимологія”) слова “добродій” прозоре й зрозуміле – “той, хто чинить добро, доброчинець”. І немає жодної вказівки на певний соціальний статус того, до кого звертаються. Тому ми їх можемо використовувати щодо будь-кого, якщо відчуваємо до нього повагу та симпатію.

Протилежним у смисловому плані до слова “добродій” є “лиходій” (“той, хто чинить лихо, здатний чинити лихо”). До речі, слово “злодій” спочатку мало значення “людина, яка чинить будь-яке зло”.

Професор О. Пономарів вважає, що слова “добродію” та “добродійко” слід застосовувати, коли звертаємося без імені та прізвища: “Дякую вам, добродію, за тепле слово!”.

Формою жіночого роду цього слова є “добродійка”, а множини – “добродії”. Це звертання шляхетне та зручне. За його допомогою ми можемо звертатися як до знайомих, так і малознайомих людей. Та й підручник “Українська мова професійного спілкування” у розділі “Український мовний етикет” радить: “У традиційному значенні варто вживати це звертання й сьогодні в різних сферах суспільного життя, зокрема діловій”. А підручник поганого не порадить.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram