У 50-х роках минулого століття у межах програми будівництва дешевого соціального житла в американському місті Сент-Луїс (Міссурі, США) був збудований мікрорайон, що складався з 33 однотипних одинадцятиповерхових будинків. Широко розрекламований новозбудований мікрорайон було названо “Прюїтт-Айгоу” ˗ на честь темношкірого пілота-героя Другої світової війни Вендела Прюїтта та білого конгресмена від штату Міссурі Вільяма Айгоу. Спроєктував його архітектор Мінору Ямасакі, якого називають одним із найвидатніших архітекторів XX століття (пізніше він спроєктував сумнозвісні вежі˗близнюки Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку).

Довкола будинків були закладені зелені зони, а на поверхах, у місцях спільного користування, зробили великі скляні галереї, які, як передбачалося, мали стати майданчиками спілкування і приємного проведення часу мешканців. На найнижчих поверхах розташовувалися пральні загального користування, підвали, місця для зберігання велосипедів. Житло пропонувалося в оренду представникам середнього та нижчого класів. Незадовго до цього в штаті Міссурі скасували закон про расову сегрегацію і Прюїтт-Айгоу був покликаний стати символом єдиної Америки, братерства та терпимості.

Ось такий був комплекс Прюїтт-Айгоу. Фото: Геологічна служба США

Але все пішло не так. Усе почалося з того, що значну частину мешканців склали соціальні маргінали, жителі колишніх нетрів Сент-Луїсу. Зараз важко сказати, чи становили вони більшість мешканців мікрорайону, але головне, що навіть якщо вони складали меншість, їх виявилося достатньо, щоб диктувати всім іншим мешканцям свої норми, вони перенесли суворі закони нетрів до красивих багатоповерхових новобудов.

Сутички між білими та чорними, представниками середнього класу й безробітними виникали постійно. Район перетворився у класичне гетто. Пограбування, псування майна, несплата рахунків − усе це швидко стало звичним явищем. Ті, хто заробляв хоч якісь гроші, вважали за краще виїхати звідси. Закрилися дві районні школи ˗ навчати “дітей вулиць” було неможливо. Підлітки промишляли рекетом, розбоєм, гендлярством. Автомобілі комунальних служб, що приїжджали забирати сміття, закидали камінням, їх обстрілювали з вогнепальної зброї і блокували дорогу. У районі спалахували пожежі від недопалків і підпалів, але й пожежників не пускали до гетто. Поліцейські машини кілька разів потрапили під обстріл і перестали їздити до Прюїтт-Айгоу. Район став ізольованим кублом для нижчих прошарків суспільства.

Через несплату комунальних послуг (на п’ятий рік їх сплачували лише 15% мешканців, на десятий – тільки 2%) були відключені електрика, опалювання і водопостачання. Мешканці намагалися грітися і добувати воду самотужки. Комунікації руйнувалися, вода текла сходами, затоплюючи кімнати і під’їзди. У квартирах і галереях порозбивали шибки. Чистий і новий район за десяток з невеликим років перетворився на ті ж нетрі, з яких велика частина його мешканців була колись відселена. Архітектор Ямасакі, дізнавшись про долю свого дітища, сказав: “Я ніколи не думав, що люди такі руйнівні”.

Мікрорайон зрештою визнали зоною лиха, а всі проєкти реконструкції, ремонту, заселення Прюїтт-Айгоу новими мешканцями – недоцільними. Комунікації, зовнішній і внутрішній стан будинків прийшов у той стан, після якого можливе єдине рішення − знесення.

Мешканців починають розселяти. Колишню помилку не повторюють – їх виселяють у невеликі будинки в благополучних районах, там де вони будуть незначною та невпливовою меншістю і просто зобов’язані будуть інтегруватися в нормальне суспільство. Поліція і армія здійснили тотальну зачистку, відловлюючи ватажків злочинних угрупувань, наркодилерів і безхатьків. А в 1972-1976 роках усі 33 будинки один за одним підірвали, транслюючи процес по телебаченню.

Квітень 1972 року, друга черга підриву будинків у Прюїтт-Айгоу, яка широко транслювалася по телебаченню. Фото: Департамент з питань житлово-комунального господарства США

Трагічна епопея району Прюїтт-Айгоу стала незапланованим соціальним експериментом, який довів, що представників маргінальних соціальних груп не можна концентровано селити в такий спосіб, щоб вони становили значну частину населення на певній місцевості, здатну диктувати всім іншим норми свого середовища – а вони це здатні робити, зважаючи на властивий їм високий рівень деструктивної агресивності.

Ця історія показала, що навіть у найблагополучніших країнах можуть виникнути соціальні гетто, які ніби “випадають” із загальноцивілізаційного поступу, стаючи реалізованою антиутопією.

Ще один недавній приклад – передмістя Сен-Дені в Парижі, де кілька років тому спалахнули масові заворушення іммігрантської молоді, які поліції вдалося придушити лише з великими зусиллями. Ця іммігрантська молодь, відірвана від свого рідного культурного середовища, так і не потрафивши адаптуватися до середовища чужого, є постійним джерелом агресії до суспільства, яке вважає ворожим щодо себе.

Власне, таке саме соціальне гетто протягом десятиліть формувалося на українському Донбасі, який за роки радянської влади став полем ще одного соціального експерименту – саме на Донбасі бачилися найкращі умови для того, щоб вихідці з різних регіонів “злилися” в нову “радянську” соціальну спільноту. Але якщо в США концепція “плавильного казана” більш-менш спрацювала завдяки тому, що американське суспільство, побудоване на засадах протестантської етики та ідеях демократії мало значний консолідуючий потенціал, то в Радянському Союзі, де панував ленінський принцип морального релятивізму (“мы в вечную нравственность не верим и обман всяких сказок о нравственности разоблачаем”, “мы говорим: нравственность это то, что служит разрушению старого эксплуататорского общества и объединению всех трудящихся вокруг пролетариата, созидающего новое общество коммунистов”) маси людей, вирвані голодомором, розкуркулюванням із традиційного культурного середовища, були приречені на деморалізацію. Вирвавши їх з-під впливу традиційного життєвого устрою, їм нічого не дали на заміну, окрім “Морального кодексу будівника комунізму”. А той виявився порожнім папірцем, оскільки мораль утверджується не через написані на папері декларації, а через повсякденні життєві практики, які в Радянському Союзі мало відповідали моральним нормам.

І на Донбасі в силу наведених причин загальна деморалізація проявлялася особливо помітно. 90-ті роки, коли почали зупинятися “містоутворюючі” підприємства, і шахтарські містечка з безробітними жителями почали все більше нагадувати мікрорайон Прюїтт-Айгоу незадовго перед його знесенням, ще більше посилили атмосферу соціального гетто. Вихід з нього багатьма бачився у відновленні тих порядків, які були “за Брежнєва”, чи “за Сталіна”. Знову-таки, зовсім не обов’язково, щоб такі люди становили більшість, достатньо, щоб вони були досить активними і щоб громадська думка в цьому регіоні чи місцевості не виробила впливової ідейної альтернативи таким настроям.

Коли відбулися події 2014 року, ці настрої частини населення Донбасу проявилися, але нічим істотним не закінчилися б, якби на їхньому тлі до Донбасу не зайшли “зелені чоловічки” з танками та ракетами типу “земля-повітря”. Тобто відбулося унікальне поєднання військового вторгнення і типової картини заворушень у соціальному гетто, яке супроводжувалося масовим пограбуванням магазинів, автосалонів, банків. Символом цього стали широко поширені в ЗМІ та соціальних мережах фото з зображенням мародерів, що вивозять товари із донецького супермаркету “Метро”.

Так само як представники середнього класу тікали з району Прюїтт-Айгоу, з окупованого Донбасу виїхала значна частина проукраїнськи налаштованого населення, що ще більше посилило “геттоїзацію” “Д/ЛНР”.

Тут починається найцікавіше. Для будь-якої держави, навіть якщо вона псевдодержава, потрібна ідеологія і соціальна мітологія, на якій вона тримається. Якщо контрольоване Росією Придністров’я відтворює реалії “брежнєвського” періоду існування СРСР, то так званим “ДНР/ЛНР” судилося стати втіленням ностальгії за “сталінськими” часами, яку відчуває все більша частина жителів Росії. Як показало опитування Левада-Центру, навесні 2019 року ставилися до Сталіна з повагою, захопленням або симпатією 51% опитаних громадян Росії (найвищий показник за всі роки опитувань), а дотримуються думки, що Сталін зіграв позитивну роль у долі їхньої країни – 70%. В Україні ставлення до Сталіна, навпаки, частіше негативне й з часом все більше погіршується.

“ДНР/ЛНР” покликані втілити “фантомний біль” частини представників пострадянських суспільств за “втраченим минулим”, “помститися” ворожому світові за руйнування Радянського Союзу. Як сказав Путін в одному з інтерв’ю 2014 року, коментуючи події в Україні: “А вот не надо было Советский Союз разрушать!”. Якщо згадати, що він також любить називати розпад Радянського Союзу “величайшей геополитической катастрофой ХХ века», то очевидно, що “образа на світ” і “фантомний біль” за СРСР властиві самому Путіну (і можливо, насамперед Путіну). “Вічна війна”, яку Путін намагаєтсья вести на Донбасі, і є його “посланням світові” через яку він демонструє своє ставлення до навколишнього світу.

“ДНР/ЛНР” в уявленні Путіна і тих, хто поділяє його світоглядні настанови, виступає як “ідеальне суспільство”, де втілилися їхні приховані мрії про “повернення всього втраченого”. У цьому сенсі навіть Росія видається їм недостатньо досконалою, якщо в ній ще існують хоча б кілька опозиційних видань, і можливі хоча б якісь марші опозиції. І вони в жодному разі не погодяться, щоб “ДНР/ЛНР” перестало існувати. Це все одно, що відняти у цих людей останню надію. Тому вирішення проблеми конфлікту на Донбасі не може бути простим, принаймні, воно не розв’язується за допомогою лише однієї формули.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram