Дмитро Павлович Григорович – український авіаконструктор. За свою 30-річну діяльність в авіації він створив понад 60 типів літаків, із них 38 машин будувалися серійно. Йому належить ідея створення першого в світі гідролітака, а також першого в світі винищувача, у якого шасі прибираються в повітрі. Авіатори з повагою згадують видатного конструктора, який зробив величезний внесок у розвиток авіаційної науки.

Дмитро народився 25 січня 1883 року в Києві. Ще змалечку хлопчик любив конструювати та тягнувся до точних наук. Навчався в Київському реальному училищі. У цьому закладі поглиблено вивчали точні та природничі науки, було чимало майстерень та лабораторій. Випускники мали право вступати до політехнічних вишів та університетів. Тож по закінченню цього закладу Григорович вступив до Київського політехнічного інституту імператора Олександра II на відділення механіки.

В інституті Дмитро вступив до Повітроплавного гуртка КПІ. На той час його очільником був професор механіки Микола Борисович Делоне. Студенти відвідували його лекції з повітроплавання, самі виступали з доповідями, та найголовніше – займалися конструюванням власних літальних апаратів. Невдовзі цей гурток перетворився на перший технічний навчально-дослідницький центр авіаційно-технічного профілю (на той час лише в Петербурзі був такий центр). Тому не дивно, що Григорович, який був одним із найактивніших гуртківців, став марити небом.

По завершенню вишу Дмитро подався до міста Льєж (Бельгія). Там він два семестри студіював аеродинаміку та теорію двигунів. Потім повернувся до Києва.

“Наша кімната була завалена механічними частинами, елементами двигуна, різними деталями. Неподалік від Політехнічного інституту на Куренівському літному полі він винаймав сарай, який пристосував під ангар. Поруч ангар Ігоря Сікорського. Перший легкий спортивний біплан Г1 з двигуном “Анзані” потужністю 25 кінських сил Діма побудував з бамбука, який випробував 10 січня 1910-го”, – писала дружина Григоровича Наталя.

Наступним літальним апаратом Григоровича став аероплан, схожий на французький “Блеріо ХІ”, але з власною системою управління та конструкцією шасі. Дмитро сконструював його разом із Ільницьким (заможний киянин, аматор автомобільного спорту). Його коштом було не тільки побудовано апарат, але й презентовано його на виставці повітроплавання в Києві. Аероплан визнали найкращим експонатом виставки.

Розробки Дмитра зацікавили мецената Федора Терещенка, який колись також мріяв стати авіатором. У своєму маєтку він облаштував цілу майстерню та аеродром і запросив Григоровича до співпраці. Спільними зусиллями було створено два спортивні аероплани – Г2 і Г3. Згодом Терещенко стане одним із перших льотчиків Російської імперії, під час революції емігрує до Франції, де і помре в 1950 році.

Ще навчаючись у КПІ Дмитро мріяв створити гідролітак і розробив його ескіз. Але в ті роки стрімко розвивалося повітроплавання, тому втілити мрію не вдавалося. У 1911 році Григорович вирушає до Санкт-Петербурга, але влаштуватися та працювати за фахом не вдалося, тому став кореспондентом у науково-популярному журналі “Вестник воздухоплавания”. Тут він написав декілька статей, у яких одним із перших запропонував використовувати літаки у воєнних цілях – для ведення повітряного бою, бомбардування та розвідки. Однак воєначальники Російської імперії довго не розуміли, наскільки важливою і серйозною зброєю може стати авіація. Щоправда, розуміння цього бракувало навіть у Франції та США. Ситуацію змогла змінити тільки Перша світова війна.

Та все ж мрії повернутися до створення літаків не полишали Григоровича. Тому він із Києва перевіз один зі своїх літальних апаратів, і навіть декілька разів злетів у небо. Ці польоти помітив Сергій Щетинін (засновник першого в Російській імперії авіабудівного заводу “Первое Российское товарищество воздухоплавания С.С.Щетинина и К”) і запросив Дмитра на роботу. Григорович обійняв посаду керівника і технічного директора заводу.

Інженер Григорович одразу ж запропонував створювати нові літаки. Доля була прихильною до українця й згодом Дмитро став одним із найкращих авіаконструкторів Російської імперії.

Якось на ремонт привезли військовий гідролітак “ДоннеЛевек”, що отримав пошкодження у тренувальному польоті. Щетинін зацікавився апаратом, а Григорович запропонував налагодити серійне виробництво таких машин.

Дмитро вирішив сконструювати “човен, що літає”. Нову конструкцію назвали М1, вона була коротшою за прототип “ДоннеЛевека” і мала кращі аеродинамічні характеристики. Вперше свій політ цей “човен” здійснив 1 червня 1914 року. Після вдалого польоту інженери одразу приступили до роботи над вдосконаленою моделлю цього літального апарату. У М2 було спроєктовано спеціальний стапель, корпус розташовувався кілем догори, що забезпечило зручність під час проведення операцій з його складання і доводки.

Неабиякою інновацією того періоду став двомісний човен М5, який випробували в 1915 році. Тут інженери віднайшли золоту середину співвідношення потужності двигуна, площі крил, злітної ваги й лобового опору. Він міг підняти 300 кілограмів вантажу, а висоту набирав за три з половиною хвилини. Цей апарат одразу взяли на озброєння Балтійський і Чорноморський флоти.

Ще одним апаратом Григоровича став двомісний морський розвідник-бомбардувальник М9. Ця машина трималася на плаву навіть під час невеликого шторму. Це дозволило виходити у відкрите море. Окрім того, літак міг сідати й злітати зі снігу. М9 став головним морським літаком російської армії під час Першої світової війни. США та Велика Британія придбали кілька зразків цього апарату.

У червні 1917 року Григорович заснував свій власний дослідний авіабудівний завод. Але під час голоду в Петрограді перебрався з родиною до Києва, потім – до Одеси. Працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі.

У 1920-х роках Григорович повернувся до Москви й працював технічним директором та начальником Державного авіаційного заводу. Тоді ж було спроєктовано перший радянський винищувач І-1, потім – І-2.

Восени 1928-го Григоровича заарештували та вкинули до Бутирської в’язниці. Там радянська влада змусила авіаконструктора до роботи в так званій “шарашці”. Разом з Полікарповим у квітні 1930-го вони створили винищувач І-5. Того ж року Дмитра Павловича відпустили на свободу.

У 1938-му Григоровича призначили керівником щойно організованого КБ у Новосибірську. Але туди він вже не доїхав: захворів і 26 липня того ж року помер від лейкемії. Йому було 56. Похований у Москві на Новодівичому цвинтарі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram