Голос славетного українського оперного співака Дмитра Гнатюка звучав у кращих театрах світу від Америк до Австралії. Своєю піснею він говорив про любов до землі, культури, мови та ніколи не допускав навіть думки про те, що зможе покинути Україну.

“Ну що ти зробиш, коли людина любить свою Батьківщину! Ти зламаєш цю любов? Ні, бо вона в людини з дитинства. Така любов підтримувала мене все життя. Якби залишився на Заході, без України не зміг би не тільки співати – не зміг би жити! Від ностальгії я би помер!”, – говорив співак.

Дмитро Михайлович Гнатюк народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці (нині Кіцманський район Чернівецької області), що тоді входило до складу Королівства Румунія. Батьки були звичайними селянами, жили небагато, проте мали авторитет у місцевих жителів. У родині було шестеро дітей, і нерідко Михайло Гнатюк, вирушаючи у справах до Чернівців, залишав Дмитра за старшого. Хлопчик непогано вчився у місцевій школі. Часто можна було почути дзвінкий голос, який лунав із двору, це Дмитро наспівував улюблені пісні. Невдовзі хлопчик потрапив до церковного хору, де батюшка Мирослав, відразу відчув талант юного парафіянина і навчив його музичної грамоти.

Згодом, Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльності, і навіть сам поставив спектакль “Сватання на Гончарівці”. “Прем’єра” відбулася у звичайнісінькій клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями були принесені з хат килимки. Та попри все, вистава мала величезний успіх. Згодом на районній олімпіаді художньої самодіяльності ця постановка отримала високу оцінку, її навіть збиралися відправити до Києва, але грянула Друга світова.

Коли почалася війна, Дмитро закінчив лише 8 класів. Спочатку Чернівецьку область Румунії, де жили Гнатюки, зайняли війська СРСР, потім регіон приєднали до УРСР, а незабаром після цього сюди прийшли німці. Мешканців евакуювали в місто Нижня Салда Свердловської області. Там Дмитру вдалося отримати додаткову середню освіту, і там же в 1944 році він пішов працювати сталеваром.

У 1945-му Дмитро Гнатюк повернувся у Чернівці, влаштувався на роботу в місцевому Музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу в спектаклі “Наталка-Полтавка”. Молодий артист працював по 14 годин – так йому хотілося вдосконалити свою роль. Невдовзі Василько зателефонував своєму другові, оперному співакові та педагогу Івану Паторжинському і сказав, що направляє до нього молодого співака, який бажає вчитися.

Влітку Дмитро відправився в Київ. Та він ніяк не міг знайти консерваторію. Питав у перехожих, а ті помилково направили його до театрального інституту. Там він успішно склав іспити на режисерський факультет, а потім ректор Семен Ткаченко запитав у Гнатюка, чи може той що-небудь заспівати. Дмитро заспівав “Дивлюсь я на небо”, а ректор здивувався і сказав, що йому треба було в консерваторію йти. Зрештою, розібравшись у чому річ, Семен Михайлович сам відвів Гнатюка до Паторжинського. Після отримання диплома Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він залишився вірним на все життя.

Талановито виконані партії Євгенія Онєгіна, Фіґаро, Ріґолетто, Мазепи й багатьох інших персонажів забезпечили йому всесоюзну популярність, а також гастролі в США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У нью-йоркському Карнеґі-Холі публіка не замовкала й вимагала співака “на біс” так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Потім шанувальники намагалися вдертися в гримерку й зламали двері. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами.

Дмитру Михайловичу підкорилися не тільки оперні театри, а й естрадні концертні зали. У 1960 році він записав пісню “Два кольори”, грамплатівки з якою скуповувалися величезними тиражами, пісня звучала в телепередачах і на радіостанціях. Незабаром співак закріпив успіх, виконавши “Пісню про рушник”. У тому ж році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР.

“У Дмитра Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь-яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним” (“Вінніпег фрі пресс”, 1962 рік).

Окрім співочої кар’єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Закінчивши режисерський факультет, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна “Князь Ігор”. Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими, він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його правоту.

Дмитро Гнатюк був простою і щирою у спілкуванні людиною. Мало хто знає, але він все життя збирав український живопис. У своїй домівці Дмитро Михайлович колекціонував твори кінця XIX – початку XX століть, часто рятуючи їх від знищення, повертаючи з-за кордону або й реставруючи.

“Мені пощастило, що дружина не була закохана у діаманти. Не змушувала мене купувати цього, тож я все вкладав у картини. Моє хобі давало натхнення і бажання жити, працювати й робити добро”, – зазначав співак.

У сімейному житті йому й правда пощастило. 65 років прожив зі своєю дружиною Галиною Макарівною, вченою-філологинею, яка багато років присвятила розвитку української граматики та лексикології, а також вивченню історії мови.

За час своєї кар’єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок. Займався викладацькою діяльністю в столичній консерваторії (Національній музичній академії імені Петра Чайковського), був головним режисером оперного театру. Кавалер і лавреат численних нагород – Герой України, ордену Князя Ярослава Мудрого V, IV і III ступенів, мав звання народного артиста України.

Дмитро Гнатюк відійшов у засвіти 29 квітня 2016 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram