Початок XX століття – розквіт національного стилю в українській архітектурі. Він розвивається у двох напрямках. Представник першого – Кричевський – орієнтувався на традиції вітчизняного дерев’яного зодчества. Лідер другого – Дмитро Дяченко – використовував за джерело натхнення муровані барокові споруди козацької ранньомодерної доби.

Дмитро з’явився на світ 1887 року, що ж до точної дати, то відомості різняться. Декотрі дослідники вказують, що майбутній архітектор народився 14 серпня, інші – 26 чи 28 серпня, є також версія про 7 вересня. Точно відомо, що багатодітна родина Дяченків на той час мешкала в Таганрозі. Батько – Михайло – перебрався на Дон із полтавського села Патлаївки.

Перші роки свого життя Дмитро провів у Новочеркаську, де здобув початкову освіту (закінчив спочатку церковно-приходську школу, а потім – гімназію). Далі навчався в Таганрозькому технічному училищі, по закінченню якого вступив до Харківського технологічного інституту. За рік хлопець подався до Петербурга, де слухав курс лекцій при Академії мистецтв, водночас продовжив навчання в Інституті цивільних інженерів на архітектурному.

Ще з XIX століття в Російській імперії почали з’являтися студентські українські земляцтва, зокрема при Московському та Петербурзькому вишах. Студенти добровільно об’єднувалися в земляцтва, де вони немов опинялися в рідному середовищі, спілкувалися українською, допомагали матеріяльно своїм товаришам, які опинилися в скруті й далеко від дому. Представники такого земляцтва організували студентське об’єднання прихильників розвитку української архітектури під назвою “Громада”. У 1909-му Дяченко очолив цю спілку. На літніх вакаціях члени гуртка їздили до України, де досліджували, а також замальовували архітектурні споруди минувшини: старовинні церкви, монастирі, будівлі тощо. У 1912 році Дяченко ініціював створення першої професійної виставки української архітектури в Російській імперії. За два роки відбулася ще одна презентація.

Ще за часів студіювання Дмитро спроєктував приміщення земської лікарні в Лубнах. Молодий архітектор тоді вперше у своїй роботі звернувся до народних мотивів української архітектури. Того ж 1913 року за ескізами Дяченка була зведена брама, яка мала вигляд еліптичної арки, обабіч неї стояли накриті дахами дві вежі. Ця споруда будувалася для Всеросійської сільськогосподарської виставки в Москві. У селі Круглик архітектор, на замовлення, звів будинок Климова. Саме з цієї будівлі розпочалося формування нової течії в архітектурі – українського необароко. За два роки зодчий звів ще два приміщення – церковно-архіологічний музей у Кам’янці-Подільському та будинок міської управи в Ковелі, за які отримав перші премії. У той період проєкт Дяченка переміг на конкурсі, і йому доручили зведення меморіальної каплиці та церкви в Харкові.

У 1915 році Дмитро завершив своє навчання зі званням цивільного інженера й подався працювати за фахом до Полтави. За три роки Дяченко обійняв посаду голови Товариства українських архітекторів, водночас був ректором Київського архітектурного інституту (створеного за участю архітектора). Проте на цій посаді протримався не довго, у 1922-му його звільнили через “неблагонадійність”. Невдовзі й сам інститут перетворили лише на архітектурний факультет, об’єднавши з Інститутом пластичних мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури).

Попри все Дяченко не полишав своєї праці й надалі проєктував нові споруди й брав участь у різноманітних конкурсах. Із 1926 до 1931 років архітектор будує комплекси споруд Київського сільськогосподарського інституту (нині – Національний університет біоресурсів і природокористування України). У той період зодчий звів житловий будинок для професорів та два студентські гуртожитки. Трохи пізніше з’явилися корпуси для інститутів агрохімії та землеробства. За проєктом Дмитра Михайловича звели також Зоотехнічний (Ветеринарний) інститут на вулиці Васильківській у Києві. Визначним у роботі архітектора було те, що він не лише будував нове, а й намагався не порушити гармонію навколишньої природи, зберегти й підкреслити мальовничість місцевості.

Але тодішня влада не надто високо оцінила старання архітектора, особливо верхівці не подобалися українські мотиви в будівлях, хоча кількома роками раніше чимало фахівців були в захваті від проєктів зодчого. Тепер всі його роботи піддавалися різкій критиці. У 1931-му Дяченка заарештували й звинуватили в “контрреволюційній націоналістичній діяльності”. Щоб мати змогу працювати далі, архітектору довелося “забути” про українське необароко й творити в дусі тодішнього класицизму. Тоді з’явилася будівля Торговельної академії на бульварі Шевченка в Києві, санаторій у Кисловодську, Сільськогосподарський інститут у Ташкенті, технікум у Поті (Грузія). За слухняність Дяченка навіть обрали член-кореспондентом Академії архітектури СРСР.

Проте переслідування не припинялися, партійні чиновники намагалися вижити архітектора з Києва, щоб зняти з себе відповідальність за націоналіста, вони боялися, що Дяченко знову поверне до народних мотивів, а найперше постраждають вони за недогляд. І таки домоглися свого – Дмитро Михайлович, рятуючись від цькувань, перебирається до Москви в 1937 році. Хоча ця “втеча” мало чим йому допомогла, адже в 1941-му його знову заарештували, звинуватили у все тому ж українському націоналізмі й відправили на вісім років у саратовський концтабір ГУЛАГу. У 1942 році, виснажений працею й голодом, Дяченко помер. Йому було 54. Реабілітували архітектора в 1957-му.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram