Дмитро Чижевський – надзвичайно плідний філософ й історик літератури з України, визнаний світилом европейської науки. Доля склалася так, що понад пів століття він провів за межами Батьківщини, де була написана переважна частина його праць. Але в більшості випадків він приділяв увагу тематиці, пов’язаній з Україною.

Дмитро Іванович Чижевський з’явився на світ 4 квітня 1894 року в повітовому місті Олександрія Херсонської губернії (нині районний центр Кіровоградської області). Предки його отримали дворянство ще у XVIII столітті. Дід Костянтин Чижевський брав участь у придушенні Угорської революції 1849 року та в обороні Севастополя 1854-1855 років. Батько Іван теж обрав військову кар’єру, служив артилерійським офіцером. Але через участь у народницькому русі, подальше ув’язнення і заслання довелося попрощатися з мріями про військове майбутнє й згодом осісти в родинному маєтку. Мати, Марія Єршова, походила з російського дворянства та була художницею, випускницею Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

Хоча родичі батька були українськомовні, у родині Чижевських спілкувалися переважно російською. Але, як згадував Панас Феденко, добре знайомий з Дмитром Чижевським:

“Російська мова в родині Чижевських не могла витіснити з уваги молодого Чижевського мови української, бо її було чути в 30-тисячній Олександрії: “простолюддя” говорило своєю “мужицькою” мовою на вулиці, на базарі, на ярмарках, біля церкви”.

Так, Дмитро з перших років життя формувався як людина двох культур – української та російської. Цю “двоїстість” певною мірою він пронесе крізь все життя.

Після гімназії Дмитро вступив на фізико-математичний факультет університету в Санкт-Петербурзі, але через хвороби (постійні застуди, кашель, схуднення) змушений був перевестися до Київського університету Святого Володимира на історико-філологічний факультет. Навчання там припало на період Першої світової війни та початок Української революції. Дипломна робота Чижевського була присвячена філософській еволюції Фрідріха Шиллера. У студентські роки він вступив до меншовицької партії, а 1917-го був обраний до складу Української Центральної Ради саме як представник російських меншовиків. Коли вночі проти 25 січня 1918 року Мала Рада голосувала за ухвалення Четвертого Універсалу та проголошення самостійності Української Народної Республіки, Чижевський подав свій голос проти. Але рішення було ухвалене більшістю.

Переживши багаторазові зміни політичних режимів у Києві протягом 1917-1920 років, Чижевський розчарувався в кожному з них. Під час “червоного терору” він узагалі ледве уникнув загибелі. Єдиною щасливою подією тих років можна назвати одруження з Лідією Маршак, яка була донькою заможного купця Ізраїля Маршака. Тому влітку 1921 року, попри можливість залишитися для викладання в Київському інституті народної освіти (так більшовики тепер називали університет), він разом із дружиною емігрував до Німеччини.

Протягом 1920-х Дмитро Чижевський активно співпрацював з українськими емігрантськими організаціями, насамперед у Чехословаччині. Він став професором Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі. До більшовицької політики в Україні ставився вкрай негативно, вважаючи її надзвичайно жорстокою і тоталітарною. Одного разу згадав свою розмову з більшовиками-партійцями ще напередодні так званого жовтневого перевороту:

“На моє питання, чи большевицька партія, захопивши владу, скориться перед волею більшости в вільних виборах і зречеться влади, большевики відповідали: “Ніколи!”. Вони заявляли, що для забезпечення свого панування большевицька партія готова “по коліна бродити в крові” і проти арештованих противників буде вживати тортур, щоб примусити їх “признаватися”.

Праці Чижевського з філософії та історії літератури зробили йому ім’я в европейській науковій спільноті. З-під його пера вийшли фундаментальні дослідження “Філософія в Україні”, “Філософія Сковороди”, “Грецька філософія до Платона”, “До проблеми бароко”, “Історія української літератури”, “Порівняльна історія слов’янських літератур”, “Гегель в Росії” (докторська дисертація в університеті німецького міста Галле). У 1930-х роках нацисти не дали змоги Чижевському отримати звання професора в Галле та зірвали його від’їзд до Колумбійського університету в США, або Віденського чи Братиславського університетів – через єврейське походження дружини.

Після війни протягом семи років Чижевський викладав у Гарвардському університеті на катедрі славістики. Але через незнання англійської мови лекції читав німецькою або російською. Зрештою, у 1956-му повернувся до Західної Німеччини, де очолив щойно створений Слов’янський інститут при Гайдельберзькому університеті – найстарішому в Німеччині, заснованому ще в 1386 році. Там він працював майже до самої смерті. Як писав Марко Антонович (онук історика Володимира Антоновича):

“Заради інституту Чижевський ішов на неймовірні речі: наприклад, закуповував книги на суми, що в кілька разів перевищували бюджет не лише інституту, але й усього університету. Щоправда, колеги нарікали на його нестерпний характер, різкість, називали “прима-балериною”. Все це головним чином було викликано болючою реакцією вченого на посередність у науці. Тут Чижевський був безпощадний. Хоча не можна не зазначити, що “ворогами науки” він вважав не лише обмежених людей, а й тих, хто думав інакше, ніж він сам. Характер Чижевського ускладнювався також тим, що він був дуже самотньою людиною. Під кінець життя самотність стала справжньою трагедією вченого”.

Дмитро Чижевський пішов із життя 18 квітня 1977 року в Гайдельберзі, залишивши по собі понад 900 наукових праць. Особистий архів його зберігається в університетах Галле, Гайдельберга й Гарварда. Від 1997 року існує премія імені Чижевського НАН України за філософські дослідження.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram