Дмитро Григорович Білоус – видатний український поет, прозаїк, перекладач і популяризатор рідного слова. 24 квітня виповнюється рівно 100 років від його народження.

Майбутній літератор з’явився на світ у селі Курмани над річкою Сулою, що зараз у Недригайлівському районі Сумської області. Батьки, прості селяни, мали одинадцятеро дітей, і Дмитро був передостаннім. Дитинство промайнуло в умовах тяжкої праці й нестатків.

“Я був десятою дитиною, якраз “лялькою в колисці”, коли старші вже парубкували й дівували. Небавом у тата і мами вже нас одинадцятко душ. Справлялися добре з харчами – не їли лиш хвостиків з груш”.

Змалечку дітям прищеплювали любов до рідного краю, повагу до його традицій і культури, віру в Бога.

“Ми любили все божественне, духовність входила в наші серця через красу, лагідність, гармонію. Гарні були в нашій хаті ікони під рушниками, на свята ще й прикрашені квітами. Ніколи батьки нам не казали: не роби то-то, не лякали, не сварили. Про того, хто справедливо вчинив, могли сказати: “Оце по-Божому”; про хорошого хлопця: “Оце справжній козак!”

Але традиційний світ українського села безжально знищив сталінський комуністичний режим у 1930-х. Курмани страшенно постраждали під час колективізації і Голодомору 1932-1933 років, коли село занесли на “чорну дошку”. Це означало оточення військами, заборону виїжджати за межі населеного пункту, вилучення будь-якого продовольства й заборону займатися торгівлею. Жахливі картини мертвих і вмираючих від голоду односельців назавжди закарбувалися в пам’яті хлопчика. Пізніше це знайшло відображення у вірші:

Ти кажеш, не було голодомору
I не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерна вимели дотла?
Як навіть вариво виймали із печі
I забирали просто з горщиків.
Окрайці виривали з рук малечі,
Iз торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору –
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, знелюднілі в Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Iмперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам оту зловісну пору
I пухлих, і померлих на шляхах.
I досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?

Вижити Дмитро зміг тільки завдяки старшому братові Олексі, який забрав його в Харків до дитячої трудової комуни під керівництвом педагога Антона Макаренка. У Харкові хлопець згодом влаштувався на електрозавод, а 1938 року вступив на філологічний факультет університету. З початком німецько-радянської війни перервав навчання й у складі добровольчого студентського батальйону пішов на фронт. 13 серпня 1941-го був тяжко поранений та евакуйований до шпиталю аж до Східного Сибіру, у Красноярськ.

Лікування тривало цілий рік. На фронт Дмитро Білоус уже не повернувся – його взяли до Москви працювати на радіо, яке мовило для населення окупованої нацистами України та партизанських загонів. Після вигнання гітлерівців із Києва він вирушив до міста над Дніпром і завершив вищу освіту в місцевому університеті, а потім й аспірантуру на катедрі української літератури. Далі була робота в часописах “Вітчизна” та “Дніпро”, завідувачем кабінету молодого автора при Спілці письменників України.

Перша окрема збірка Білоуса під назвою “Осколочним!” побачила світ 1948 року. Починав він як поет, автор сатиричних і гумористичних віршів. Іншою цариною літературної діяльності, в яку з головою поринув Дмитро, стала перекладацька робота. Він адаптовував українською твори з російської, білоруської, болгарської, литовської, грузинської, англійської, німецької мов – зокрема, таких письменників, як Вільям Шекспір, Олександр Пушкін, Микола Некрасов, Іван Крилов. Укладав передмови та примітки до перекладених творів. Зокрема, упорядкував двотомну “Антологію болгарської поезії”. Ставши лавреатом премії імені Максима Рильського, із 1976 до 1980 року керував комісією художнього перекладу Спілки письменників України. Твори самого Білоуса перекладали російською, білоруською, болгарською, сербською мовами (загалом вийшло близько 30 таких видань).

Але з другої половини 1950-х Дмитро Білоус розкрив у собі талант дитячого письменника, популяризатора української мови, завдяки чому здобув справжню всенародну любов. Писав переважно для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Першою збіркою в цьому переліку стали “Пташині голоси” (1956), останньою – “Безцінний скарб” (2004). Поети-шістдесятники називали Білоуса своїм учителем, а письменник Олександр Бакуменко згадував:

“Мені добре запам’яталися наші бесіди з Дмитром Григоровичем. Він ніколи не повчав, не хизувався, не робив багатозначних виразів обличчя, так би мовити, знаного педагога-академіка. Говорив він завжди спокійно і лагідно. Його влучні зауваження мобілізовували до роздумів. Він завжди уважно слухав. Дмитро Григорович взагалі сповна володів тим даром, який притаманний справжнім мудрецям: не тільки вміти говорити, а й уміти слухати. Дмитро Григорович, як, мабуть, ніхто інший, відповідав у моїй свідомості цьому довірливому, завжди шанованому в народі слову “вчитель”. Відповідав він і зовнішнім своїм виглядом, і своєю доступною творчістю, витримкою і своїм рівним спілкуванням з багатьма іншими людьми. Пам’ятаю, як читав свої твори і отримував у відповідь делікатну реакцію вчителя на почуте. Відчувалося прагнення Дмитра Григоровича допомогти і при цьому не зашкодити творчій душі початківця”.

Поет Борис Олійник у 2015 році згадував:

“Дмитра Білоуса знав ще зі студентських літ. Тривалий час, як поет-початківець, відвідував літературну студію при видавництві “Молодь”, яку вів Дмитро Григорович. Саме там відбувалось обговорення поетичних творів за його участі. Він вмів так тактовно покритикувати за якісь наші неоковирності, що ні в кого жодного разу не виникло образ. Це була свята людина, яка повністю віддавала себе громаді. Дмитро Григорович працював не за страх, а за совість, інколи прикриваючи своїм крилом від ударів долі нас, молодих, у 60-ті, 70-ті, 80-ті роки. Сьогодні завдяки таким, як Дмитро Білоус, маємо модерну українську літературу”.

1988 року з’явилася друком збірка поезій Дмитра Білоуса для дітей “Диво калинове”, відзначена Національною премією імені Тараса Шевченка. 1994-го – “Чари барвінкові” (літературна премія імені Лесі Українки), 2000-го – “За Україну молюся” (літературна премія імені Олени Пчілки). На цих творах виховувалося не одне покоління юних читачів. Дмитро Григорович умів прищепити любов і пошану до рідної мови, адже прекрасно усвідомлював, що без мови й культури неможливе становлення України як незалежної держави.

Фото: Kamelot/GNU FDL

Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!
Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.
Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім’ї великій, вольній, новій.

Дмитро Білоус пішов із життя 13 жовтня 2004 року. Поховали його на Байковому цвинтарі Києва.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram