16 листопада 1788 року в родині вихідця з України народився Дмитро Батиш-Каменський. Вчений зробив вагомий внесок у розвиток історичної науки, архівознавства та джерелознавства, підготував і опублікував величезну кількість наукових робіт, що склали його історичну спадщину. В історіографії майже відсутні статті, де не було би представлено хоча б короткого викладу наукової діяльності дослідника. До речі, його батько Микола Миколайович, також був видатним вченим у галузі історії. Хоча він і виїхав до Москви, ніколи не поривав зв’язків із Україною. Здійснив опис та упорядкування архівних справ Києво-Печерської лаври. Завжди опікувався Києво-Могилянською Академією, особливо бідними студентами. Саме Батиш-Каменському-старшому належить ідея створення бурсацької бібліотеки, яку він активно поповнював протягом життя.

Тож не дивно, що любов до історії в Дмитра прокинулася змалечку. Отримавши домашню освіту, почав працювати разом із батьком в архіві. Тут юнак поринув у царину минувшини, про яку розповідали стародавні рукописи, листи та хроніки. Археографія стала найбільшим захопленням хлопця. У цій галузі він працював упродовж наступних років.

Наразі не відомо, як би склалася доля історика і якому би періоду він присвятив свої дослідження, якби не життєві обставини. У 1816 році Дмитру запропонували місце в канцелярії малоросійського військового губернатора Рєпніна-Волконського, який славився своїм захопленням українською старовиною. Тут Батиш-Каменський, як колись у батька, відкрив для себе унікальні зібрання документів та книг періоду Гетьманщини. Це захопило молодого науковця, і він почав поглиблено вивчати історію того часу. Перша велика робота Дмитра – “Истории Малой России”, яка писалася упродовж шести років.

Завдяки цій праці перед москалями постала досі незнана Україна, багатюща історичним минулим, що має чимало героїв, які на смерть стояли за Батьківщину. Історик детально описав походи козаків, гетьманів. Збагатив книгу біографічними портретами, описами воєнних дій та державних інституцій.

Навіть царська родина схвально оцінила роботу Дмитра. Дослідники стверджують, що саме ця праця наштовхнула Миколу Карамзіна сісти за написання “Истории государства Российского”.

Дмитро ще довго збирав плоди свого успіху, прославлений книгою, невдовзі, призначений губернатором Тобольської губернії. Хоча пропрацював не довго. Заздрісники постійно писали доноси та зводили наклепи на Дмитра. Зрештою, вчений потрапив під слідство. Шість років тривала безрезультатна судова тяганина. Це безглуздя Батиш-Каменський опише в сатирі “Шемякин суд в XIX столетии”. Але поки велося слідство, науковець вдосконалював свою “Историю Малой России”.

Окрім того, Дмитро написав не менш фундаментальні дослідження про видатних діячів, які свого часу стали творцями історії.

Коли Олександр Пушкін писав “Истории Пугачёва”, він раз по раз звертався за консультаціями до Дмитра Миколайовича. По завершенню якої дякував науковцю за дружнє ставлення й професійну допомогу. А ще попросив скласти відгук на твір, в листі написав: ”Похвала от настоящего историка, а не поверхностного рассказчика или переписчика, будет лестна для меня”.

Бантиш-Каменський розробив близько 30 історико-біографічних та літературних праць, вершиною якого стала “История Малой России от водворения славен в сей стране до уничтожения гетманства”. У цій праці історик розкрив свій непересічний талант. Доказом фундаметальності опусу слугують п’ять перевидань цієї книги. До речі, вона й зараз є однією з найкращих робіт, яка охоплює величезний відрізок часу історичного минулого нашої країни. Сам автор зазначає: “Малоросія, країна, рясна пригодами, яка заслуговує докладного дієписання”.

Та найголовніше, що Дмитро Бантиш-Каменський, уже в ті часи розумів і не відділяв історію України від історії Руси. Доводив своїми трудами, що українське козацтво стало визначальним чинником розвитку українського народу.

Дмитро був одружений тричі. Першою дружиною стала позашлюбна донька князя Івана Сергійовича Барятинського й Анастасії Бібікової – Єлизавета Іванівна Бібітінська. У 1834 році жінка померла, заливши чоловікові вже дорослого сина та трьох дочок.

Друга дружина – Єлизавета Йосипівна Пузиревська, але їй не виповнилося й 23-х, як відійшла у засвіти й вона. Згорьований вдівець, на руках якого залишилися малолітні діти від Лізи, згодом втратив і 16-річну доньку Анастасію (від першого шлюбу).

У 1846 році Дмитро взяв третій шлюб із Софією Олександрівною Перрен. Але прожив із нею менш як три роки, бо ж і знов смерть розлучила пару. Та в цьому разі вона вже прийшла за Батиш-Каменським. Се сталося 26 січня 1850 року – тяжка хвороба звела в могилу видатного вченого.

Похований Дмитро Миколайович біля першої дружини, в Донському монастирі, куди тіло перевезли, згідно з його волею, і де спочивають останки батька і діда.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram