Дмитро Іванович Багалій – видатний український учений, історик. Один із фундаторів Української Академії Наук, ректор Імператорського Харківського університету, лавреат Уваровської премії. Укладач першого повного зібрання творів Григорія Сковороди. Автор понад 200 праць з історії Слобідської, Лівобережної та Південної України XV-XVIII століть, які побудовані на багатому джерельному матеріялі. Вчений ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріялів, взятих безпосередньо з архівних джерел й археологічних розкопок. Наукова спадщина видатного дослідника увійшла до золотого фонду української культури.

Народився Дмитро 7 листопада 1857-го. Батьки рано померли, тому осиротілого хлопчину забрала до себе тітка по матері, у якої своїх дітей було чимало. Завдяки невеличкій спадщині, що залишилася від матері, хлопцеві вдалося здобути освіту. А здібності та жага до навчання дозволили отримати золоті медалі в Другій київській гімназії. По закінченню якої, вступив на історичний факультет Київського університету. Але запальний характер призвів до виключення з вишу уже в другому семестрі. Тож закінчив навчальний рік у Харкові. По поверненню до Києва занурився в дослідницьке життя й видав наукову працю “История Льва Диакона как источник для русской истории”.

Багалій був учасником всіх гуртків, до яких тільки можна було приєднатися.

“Моя українізація не була примусовою, мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 року. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець”, – так писав Дмитро.

Здібного студента залишили при університеті для підготовки отримання професорського звання. За протекцією Володимира Боніфатійовича Антоновича, Дмитро став членом Київської Громади, а за рік – дійсним членом наукового історичного товариства Нестора-літописця. За свою працю “История Северской земли до половины XIX столетия” отримав університетську Пироговську премію.

Відтоді розпочалася стрімка кар’єра науковця. У 1883-му Багалія обрали доцентом російської історії в Харківському університеті. Окрім того, він очолював історичний архів цього ж вишу й готував докторську дисертацію “О колонизации степной окраины Московского государства”. Не ризикнувши захищатися в Харкові, подався до Москви. Завдяки схвальним рецензіям професорів 30-річний Дмитро отримав докторський ступінь.

Бурхлива наукова й громадська діяльність Багалія прославила вченого далеко за межами Батьківщини. Історичні праці з минулого Слобожанщини дали йому авторитет в цій галузі. Серед них варто відзначити фундаментальну монографію “Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства”, за яку в 1888 році присудили Уваровську премію. Двотомники “Опыт истории Харьковского университета” та “История города Харькова за 250 лет его существования” (у співавторстві з Д. П. Міллером). Окрім того, Багалій вперше впорядкував видання творів славетного українського філософа Григорія Сковороди та дослідження з української історіографії. Вченому вдалося відновити діяльність”харківських народолюбців”. Він очолив видавництво Харківського товариства грамотності. Був головою Харківської громадської бібліотеки. Дмитро проявив себе як здібний організатор, завдяки якому відбувся XII Всеросійський археологічний з’їзд.

Дмитро Іванович також досліджував історію Лівобережжя та південних територій України. У 1901-1905 роках публічно висловлювався проти цензурування й обмеження української мови. Ставши ректором Харківського університету, доклав чимало зусиль, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчих дисциплін рідною мовою. За його ініціативи й схвалення вченої ради докторські дипломи отримали Іван Франко, Михайло Грушевський, Олександра Єфіменко. Завдяки своїм ліберальним поглядам, врятував чимало українських студентів від політичних переслідувань.

У 1905-му обраний гласним (тобто депутатом) Першої Державної Думи Російської імперії та навіть включений до складу Державної Ради. Протестуючи проти царського указу про розпуск думи, вийшов зі складу Державної Ради.

Ще одним визначним досягнення вченого стало відкриття восени 1917-го Першої Харківської української гімназії. Згодом Центральна Рада призначила Багалія губернським комісаром народної освіти. На цій посаді він спрямував усі свої сили на українізацію шкіл Харківської губернії.

Під час буремних революційних подій в Україні головною заслугою вченого стала його участь у створенні Української Академії наук. У 1920-му, коли формально ліквідували Харківський університет, обіймав посаду декана в Академії теоретичних знань та професора в Інституті народної освіти. У 1926 році очолив новоутворений Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціялу столичного українознавства.

1929 року, на початку сумнозвісного сталінського “великого перелому”, Багалія обрали головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Причому завданням ученого тепер було подолання “аполітичності в науці” та “засвоєння ідеології українських працюючих мас”.

Розпочалися масові арешти української інтелігенції за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. В ув’язненні опинилися й деякі співробітники ВУАН разом із академіком Сергієм Єфремовим, в минулому активним діячем українського національного руху і членом Української Центральної Ради. Керівництво Академії було змушене демонстративно відмежуватися від “контрреволюціонерів”. Дмитрові Багалію довелося брати участь у публічному засудженні своїх колег, хоча й робив він це не з доброї волі.

Невдовзі й проти самого Багалія почалася кампанія критики в пресі. Його звинувачували у “псевдомарксизмі”, відсутності “пролетарської войовничості”, ворожості до більшовицької влади. Зрештою, він позбувся посади голови історико-філологічного відділу і отримав значно скромніше місце другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН.

Помер Дмитро Іванович Багалій 9 лютого 1932 року від запалення легенів у Харкові, похований на міському кладовищі.

“Роль Багалія була скінчена <…> У 1932 році було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть він, не спроможний вже врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому”, – написав професор Олександр Оглоблин.