Моє перше знайомство з соціонікою відбулося у добу купонів, шалених весняних снігопадів у Криму, повної невизначеності майбутнього – у лютому 1992 року. Але стан невизначеності завжди є станом купи можливостей.

Тоді невидимі кайдани послабли, неможливе стало можливим, заборонене – дозволеним, дурне – розумним, чорне – білим, а біле – чорним. Ніхто не знав, як буде далі, але всім стало ясно, що так, як раніше – не буде, тому що не може бути ніколи.

У російському науково-популярному журналі (а українські я шукав і не знайшов нічого гідного) “Знание-сила” я прочитав статтю про те, що існує 16 психологічних типів людей, кожен з яких має свої особливості, вади і переваги. Статтю написав киянин, померлий рік тому Ігор Вайсбанд. Автор – киянин, а часопис російський. Це було прикольно, і не надто випинало з загального настрою того часу: із купи сонників, гороскопів зодіакальних, кельтських і східних, пророцтв і лжепророцтв, релігій і лжерелігій, вчень і лжевчень…

Утім, щось раціональне в соціоніці було, я навіть привернув увагу кількох моїх знайомих до такого прикольного поділу людей на “типи”. Типи називалися Дон Кіхот, Габен, Бальзак, Штірліц, Наполеон тощо, і, звісно, “его” тішило порівняння з певною відомою особистістю. І на тому й усе.

Вир 90-х, прагнення злету та реальне падіння, крах України, що з позиції світової держави, яка прагнула викликати асоціації з Францією, перейшла на порівняння з Польщею, а в підсумку докотилася до рівня Третього світу, з дешевою робочою силою і напівфеодальним ладом, і соціоніка забулася, поки не настав час, як і після перебудови, підніматися з нуля, шукаючи нові підходи.

І друге повернення до соціоніки відбулося в лютому 2002-го, рівно за десять років. Я був інший і література, яка мені трапилася у цей час була іншою. Досить змістовна і пізнавальна книга “Природа власного Я” (автори: Євгенія Горенко і Володимир Толстіков) змінила моє ставлення до соціоніки з зацікавлено-скептичного до захопленого. Вона витримала друге перевидання – російською й у Москві, хоча обидва автори з України. Тут видавці вимагають оплати накладу від авторів, там – платять гонорари.

Згодом я почав спілкуватися з творчим дуетом і дуальною парою з Києва – Євгеном Гречинським і Тетяною Педан. Навіть розміщувався на їхньому сайті “Шана”. Їхній пріоритет в поширенні соціонічних знань українською мовою, але за це їм довелося платити (за видання книжок) з власної кишені. Врешті цей союз розпався, а в 2012 році мені трапилося навіть виступити свідком у суді між ними за авторські права на книгу. Суд над соціонікою! Суддя попросив мене висловити експертну думку чи є ця книга науковою працею, чи ні. Я сказав чесно – книга була науково-популярною, типу як “Чи є життя на Марсі?”, не більше; відповідь не сподобалася позивачеві, і відтоді моє спілкування з Гречинським припинилося.

І справді, апологети соціоніки наполягають на визнанні соціоніки за науку, що не дивно. Київське середовище виросло з безробітних кібернетиків з інституту Глушкова, вони не вміють мислити інакше ніж категоріями наукових ступенів, конференцій, дисертацій.

На мою думку, соціоніка – це насамперед революційна концепція, що змінить усі науки купно. Усі сфери життя. Просунути нашу країну за десяток років на тисячоліття. Впевнений, що це реально.

Тому що соціоніка, насамперед, – не вчення про те як загнати людей по стійлах 16 типів, а про те, що кожен має грати свою роль, робити свою справу, що думка кожного є лише одним із 16 уламків свічада, в якому відображена вічність, і ця думка цінна так само, як і думка інших 15-ти, але й нічим не цінніша за них.

Соціоніка виникла на точці перетину інформатики та психології. Мета соціоніки – спростити обмін інформацією між людьми. Зокрема між групами людей. Однією з таких груп є етнос, нація. Ця галузь називається етносоціоніка.

Хоча соціоніка зародилася у Литві, найбільший розвиток вона отримала в Україні, а Київська школа (насправді їх тут кілька) – визнаний лідер цього наукового напряму в світі. Провідна конференція з соціоніки відбувається в Києві щороку в вересні.

На жаль, єдиним урядовим відомством, де всерйоз поставилися до соціоніки, є МЗС України. Покійний Володимир Єрмак консультував наше дипломатичне міністерство, а хто нині займе його місце? Та й там соціоніка враховувалася в тактичних цілях, але що вийде, якщо поради фахівців із соціоніки взяти за основу при розробці стратегій?

Україна має величезний потенціал, щоб, спираючись на нього, стати провідною нацією. Не лідером світової цивілізації, але мати законне місце в першій дюжині. І не лише за експортом озброєнь. Ці місця для тих, хто навчився вирішувати свої проблеми самостійно, а відтак і може підказати сусідам по планеті рецепти вирішення їхніх проблем. А одним з оригінальних засобів для вирішення суспільних і особистісних проблем є соціоніка.

З огляду на це, соціоніка є тим ресурсом, який Україна може “експортувати”, який може стати нашим внеском у людську цивілізацію. Нехтувати цією можливістю – злочинно.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram