17 липня українство відзначало 174 річницю від дня народження видатного українського вченого-натураліста Миколи Миклухо-Маклая. Про його подорожі та пригоди написано дуже багато. Окрім цього Маклая зображували в скульптурі, на полотнах, аборигенських килимах, різьбленнях і навіть бумерангах. Одне слово, маємо справжню маклаїану – духовний світ, породжений подвижництвом Маклая. Побувавши в Австралії, – країні, де тривалий час він жив, – я дійшов несподіваного висновку, що світ Маклая відкритий для всіх, хто прагне пізнавати незвідане. Кожен може взяти з цього багатого світу скільки подужає, і залишити в ньому щось своє: враження від подорожей, думки, віднайдені істини.

Для мене його велич є аксіомою. Проте припускаю, що протягом останніх 20 років підросли покоління, для яких він так і не став кумиром. Нагадаю, що цей чоловік 20 вересня 1871-го, у свої 25 років, висадився на березі затоки Астролябії в Новій Гвінеї. Поселившись тут, дуже ризикував, бо деякі тубільні племена вживали в їжу людське м’ясо, а джунглі буквально кишіли отруйними зміями, павуками й іншими небезпечними тварюками. Окрім цього, Нова Гвінея і досі входить до зони, де лютують тропічні хвороби. Тобто шансів на виживання у Маклая було дуже мало. Команда російського корабля, який висадив його на цей берег, прощалася з ним, наче з покійником.

Але він вижив, подружився з тубільцями, вивчив їхню мову, став для них мало не божеством, бо рятував їх від хвороб, розповідав про далекі світи, навчав вирощувати рис, кукурудзу, гарбузи, кавуни, користуватися серпом, косою, сокирою, молотком. Досліджував їхній побут, звичаї, а також рослинний і тваринний світ цього тропічного острова. Аборигени називали Миколу Людиною з Місяця. Він прожив на острові майже півтора року. Потім іще двічі навідувався сюди. Під час одного з візитів привіз тубільцям корову, бичка, козу, знаряддя праці. Назвав річку й один з найбільших шляхів Нової Гвінеї іменем Гоголя. А тубільці дали ім’я Маклая одній із бухт та іншій річці. Тут він написав “Антропологічні нотатки про папуасів Берега Маклая у Новій Гвінеї”. Наніс на карту архіпелаг Задоволених Людей, відкрив деякі нові вид рослин.

Вирушаючи до Нової Гвінеї, Маклай ставив перед собою мету зібрати факти, які підтвердили, або заперечили б наукову доцільність або безпідставність полігенізму – течії, що доводила біологічну нерівноцінність рас, підносячи білу до рангу найрозвиненішої в порівняні з іншими. Унаслідок своїх антропологічних спостережень Маклай науково довів, що всі раси рівноцінні й у такий спосіб у пух і прах розбив теоретичні засади полігенізму. Останні ладні були за це його живцем з’їсти, наче папуаси. Проте найчесніший із них Томас Гекслі написав:

“Ви один повстали проти цілого легіону полігеністів, і я, що свято вірив у полігенізм, визнаю себе переможеним, ваші статті з антропології та етнографії папуасів зруйнували все, що я вважав незаперечним. Гірко визнавати себе обеззброєним, але хай живе істина!”

Ми ж маємо шанувати Миклухо-Маклая за те, що він перший із українців з’єднав нашу Батьківщину з п’ятим континентом та Індонезійським архіпелагом. Цей уславлений на весь світ мандрівник і дослідник завжди й скрізь підкреслював, що він нащадок запорозьких козаків. Тобто ще наприкінці ХІХ століття він славив свою націю, як горде та крилате плем’я першовідкривачів і шукачів пригод.

Підкорення Австралії

18 липня 1878 року Маклай після семирічних мандрів прибуває до Сіднею. Його слава летіла попереду нього, тож на п’ятий континент він ступає в статусі славетного дослідника. Місцева еліта вважає за честь познайомитися з ним і наввипередки пропонує йому свої послуги. Член Верхньої палати парламенту Нового Південного Велсу, президент Ланнеївського товариства, яке об’єднувало всіх натуралістів, географів, істориків штату, ентомолог і філантроп австралійської науки Вільям Джон Маклей бере мандрівника під свою опіку. Субсидує грошима, надає в його розпорядження один із своїх будинків на березі бухти Елізабет-бей. Згодом за розпорядженням прем’єр-міністра Нового Південного Велсу сера Генрі Паркса йому надають будиночок на території Виставкового центру. Гостинність Австралії, розуміння місцевою елітою його пошуків та ідей приємно вражають дослідника, тож смертельну втому ніби рукою зняло, відкрилося друге дихання.

Він читає лекції в навчальних закладах, наукових і культурно-просвітницьких товариствах, на зібраннях промисловців, політиків. У нього виникає ідея створення Морської біологічної станції в Сіднеї, тож він її активно пропагує і, треба сказати, що вона знаходить підтримку у вищих австралійських колах. Держава виділяє йому землю для станції на березі бухти Вотсон-бей, проте грошей на будівництво наукового об’єкту в бюджеті бракує. Тоді Маклай просить їх у промисловців та меценатів, і жодного разу йому ніхто з них не відмовив. Це було так не схоже на його поневіряння і приниження в Російській імперії, коли він готував експедицію на Нову Гвінею.

24 жовтня 1881 року Морська біостанція була побудована за проєктом Джона Кірпатрика. Микола Миколайович одразу ж туди переселився і з запалом взявся до роботи. Жив і працював тут сам. Проте його відвідували австралійські та закордонні науковці, студенти. Станція поступово перетворювалася на важливий об’єкт державного значення, тож згодом її взяв під свою опіку австралійський військовий флот.

За своїми мандрами та пошуками Маклай геть занехаяв своє особисте життя. А був він чоловіком привабливим – мав гарне шляхетне обличчя, струнку поставу й славу дуже мужньої і розумної людини. Над його головою сіяв німб легендарного мандрівника. Одне слово, був кумиром австралійської молоді й особливо осіб слабкої статі. Але через свою заглибленість у наукові дослідження Микола навіть не мріяв про одруження чи любовні пригоди. Проте чимало багатих та знатних сіднейських родин виношували плани щодо позбавлення Маклая холостяцького статусу. Для цього запрошували його на обіди та вечері, де він мусив знайомитися з місцевими красунями. Але мандрівник жодного разу не спіймався на гачки, які йому закидали.

Факти вказують на те, що в полювання на Маклая включилася й родина колишнього першого міністра Нового Південного Велсу, великого землевласника сера Джона Робертсона. Останній познайомив Маклая зі своєю донькою Маргарет 4 грудня 1881 року. Їй було 25, уже п’ять років вона була вдовою якогось Роберта Кларка. Тож цілком імовірно, що батько Робертсон мав на меті поліпшити долю своєї доньки, віддавши її за Маклая. Не виключено, що й сам дослідник, який марив новими мандрами та відкриттями, пішов на зустріч побажанням впливового й багатого сера Робертсона, підсвідомо сподіваючись на те, що той допоможе йому в організації нових експедицій та досліджень. Тобто він готовий був пожертвувати особистим щастям і свободою заради… свободи. Але та жертва, не знадобилася.

Сучасники свідчать, що Маргарет і Нілс (так вона його називала) щиро й ніжно покохали одне одного. У лютому 1882 року він їде до Росії. Дорогою пише листа Маргарет із пропозицією стати його дружиною. Рівно через рік він залишає Росію і через Німеччину, Францію, Англію, їде до Австралії. У дорозі одержує листа від Маргарет, в якому вона погоджується вийти за нього заміж. У Сіднеї Маклай зустрічається з Робертсоном і повідомляє про свої наміри одружитися з його дочкою. Але у поведінці останнього Микола Миколайович помічає дивну переміну. Цілком імовірно, що вельможа нагледів для своєї дочки вигіднішу пару. Він дуже прохолодно ставиться до пропозиції Маклая і висуває майже нереальну умову. Оскільки Маргарет пресвітеріанка, а її наречений православний, то дозвіл на їхнє одруження має дати російський цар. 1 листопада Микола пише листа до свого брата Михайла:

“Усі родичі й друзі Рити проти нашого весілля, вигадують різні перепони, наприклад, що для мене потрібен дозвіл государя імператора. Бідна Рита не знає, кого слухати мене, чи свого батька, якого вона дуже любить, але який не дуже дружньо дивиться на наше весілля…”

Якби Микола не кохав свою Риту, то напевне відступився б, проте він відчайдушно бореться за своє щастя. 28 листопада 1883 року надсилає телеграму до гофмаршала князя Оболенського з проханням: “Потребую дозволу Государя для мого одруження на пресвітеріанці по пресвітеріанському обряду”. І сталося диво: у лютому 1884 року надходить монарша відповідь із Росії: “Дозволяю…” Хоча за однією з версій, Маклай одержав цей дозвіл із рук Олександра ІІІ у Лівадійському палаці в Криму.

Ось що писала місцева газета про церемонію одруження: “Дуже цікава подія відбулася в бухті Ватсона останньої середи пополудні, коли одружувалася донька почесного сера Джона Робертсна з бароном Маклаєм, визначним натуралістом. Церемонія проходила в Кловеллі резиденції сера Джона та мала приватний характер, були присутні близькі й друзі. Тимчасовий олтар був поставлений в просторій вітальні будинку. Сер Джон і леді Робертсон були обоє присутні. Потім відбувся розкішний банкет. О 4-й годині наречена і наречений залишили Кловеллі та відбули сіднейською залізницею до Блакитних гір (місто Котумба), де проведуть свій медовий місяць”.

Їду і я до Котумби. Піднімаюся на саму високу гору. Немає сумніву, що на цьому оглядовому майданчику, звідки, здається, видно пів Австралії, стояли, пригорнувшись, Микола з Ритою. Блакитні гори не схожі ні на Карпати, ні на Кримські, ні Кавказькі, ні на будь-які інші. Якісь вони пласкі, сонні, як людина, яка досягнула якогось рівня у своєму розвитку й далі не прагне розвиватися, заспокоїлася, змирилася з долею. Немає у них характеру, або як кажуть нині, драйву. Не думаю, що вони сподобалися Маклаю, який обожнював стихію і постійний рух уперед. Єдиний фрагмент, який тішить око – ансамбль скель “Три сестри”. Вони ніби три паруси в морі, на якому панує штиль. Але туристам із усього світу оця нерухомість і абсолютна тиша дуже подобаються. Тож вони її слухають годинами. Ідеальне місце для сімейного відпочинку.

Улюблене місце Маклая – Блакитні гори.Фото надане автором

У листі до адмірала австралійського флоту Джона Уїлсона Маклай пише: “Ви цілком маєте рацію, коли пишете, що я щаслива людина. Лише тепер зрозумів, що жінка може принести справжнє щастя людині, яка ніколи не вірила, що така річ існує”. З весільної подорожі вони повернулися в будинок на Wharf-road, 25. який орендували в Куортона Левітта Делайті, секретаря компанії колоніальних цукроварень. 14 листопада 1884 року тут народився їхній первісток Олександр-Нільс. Оскільки Маклаю було далеко добиратися до місця роботи (Морської біостанції), то молода сім’я перебирається ближче до неї – у маленький будиночок у Ватсонській бухті. Тут народжується другий син Маклая Володимир-Аллен.

У травні 1886 року наш герой відпливає до Російської імперії, сподіваючись прозвітувати перед нею про свою багаторічну працю. Везе в дарунок Російській академії наук 30 скринь безцінних речей, які назбирав за довгі роки важких мандрів. Його корабель “Азія” припливає до Одеси. Звідти Маклай їде до Києва, де відвідує свою матір, потім – до брата в Малин і через Москву прямує до Петербурга. Але замість сподіваного тріумфу – байдужість і нерозуміння. Його скрині, наповнені опудалами дивовижних тварин та предметами аборигенського побуту, було кинуто до підвалів академії на поталу пацюкам. Він марно оббиває пороги видавництв та державних інстанцій в надії видати свої праці та роздобути кошти на нові дослідження. Безнадія підточує сили.

Що робити? Повертатися до Австралії, де його розуміють і підтримують? Це було б розумне рішення. Але для Маклая важливо, щоб його праця здобула визнання на Батьківщині. А тому незважаючи на те, що був знесилений старими хворобами і невдачами, має намір боротися до кінця. Вирішує перевезти свою сім’ю до Росії.

У березні 1887 року він вирушає до Австралії, а 24 травня цього ж року разом із дружиною та двома дітьми Олександром (два з половиною роки) та Володимиром (півтора року) залишають цю країну. Корабель “Неккер” висаджує їх в Генуї, потім вони їдуть до Відня. Тут 29 липня 1887 року Маргарет і Микола беруть шлюб у православній церкві. Нарешті прибувають до Санкт-Петербургу. Поселяються на вулиці Галерній, 53, неподалік Ісакіївського собору. Облаштовують свій побут. Можна жити й боротись. Але сил немає. Наче п’явки його обсідають старі хвороби: ревматизм, невралгія.

У лютому 1888 року його відвезли до Михайлівської клініки барона Вільє на Виборзькій стороні. У березні під наглядом професора Боткіна йому полегшало. Потім знову погіршало – легені стали набиратися водою. 2 квітня 1888 року на руках своєї дружини він помер. Поховали його на Волковому цвинтарі поряд із батьком. Коли Маргарита була в жалобі, в щоденнику записала: “Ніхто не знає, який темний світ настав для мене без його любові і піклування та ніжності – він був надзвичайно добрим чоловіком і батьком…”

Із травня до серпня 1888 року вона з дітьми живе в Малині, у маєтку матері Маклая Катерини Семенівни. 23 вересня 1888 року відпливає з дітьми з Петербурга до Австралії. У Сіднеї вона поселилася у маєтку свого батька. Заміж більше не виходила. Після смерті батька та матері переїхала в менший будинок “Айру” (район Ваверлей). Решту своїх років присвятила вихованню дітей та онуків Маклая. Невідомо, як було розподілено спадок сера Робертсона між його дітьми (їх у нього було восьмеро – п’ятеро сестер і троє братів), але майже єдиним джерелом доходів Маргарити була пенсія, призначена російським царем Олександром ІІІ, що виплачувалася до 1917 року.

Будинок у раю

Разом із головним редактором української газети “Вільна думка” Марком Шумським блукаємо набережною однієї із Сіднейських заток у пошуках колишнього будинку Маклая. Мій супутник був тут давно, ще на початку 1990-х, коли українці спільно з австралійцями вели боротьбу за збереження цього будинку як історичної цінності. Хоча район є одним із найстаріших у Сіднеї, за цей час тут багато чого змінилося, виросли нові дерева, будинки змінили оздоблення, тож Марку не вдається одразу знайти потрібний об’єкт. Виручає правило: “Язик до Києва до веде”. Редактор задирає голову й звертається до літньої леді, яка гріється на балконі одного з особняків під лагідним осіннім сонцем (у травні тут бабине літо), із проханням допомогти у пошуках. Вона, не задумуючись, показує на будинок навпроти. Виявляється, про Маклая тут добре знають. Пам’ять про нього передавалася з покоління до покоління. Тож цю місцевість тут неофіційно називають районом Маклая. Та ж сама пані люб’язно повідомляє, що господарі дому мають бути вдома.

Рука Марка тягнеться до кнопки дзвінка на хвіртці кованої огорожі, на якій прикріплено цифру “25”. Проте я його зупиняю. Постривай, дай зафіксувати цю мить, роззирнутися, перевести дух, вгамувати серце, яке чомусь розкалаталось. Немає сумніву, що ця огорожа ще з тих часів, коли тут жив Маклай. Будинок великий, двоповерховий з верандою, яка виходить до затоки. Зважаючи на темно сіре оздоблення, він мені здався трохи похмурим. Зате який яскравий сад! Скільки тут (хотів сказати заморських) тропічних кущів, дерев і квітів. Ні, це, вочевидь, не ті самі, що їх насаджував Маклай, намагаючись відтворити природу Нової Гвінеї. Але цілком імовірно, що господарям, які жили тут після нього, дуже сподобався цей тропічний рай, тож вони передавали його у спадок своїм нащадкам, а ті теж, підкоряючись традиції, зберігали й поновлювали рослинний світ маєтку.

Сідней. Дім, у якому жив Маклай

Погляд і об’єктив фотоапарата намагаються зафіксувати не лише подвір’я, а й те, що поза ним. Через віти дерев пробивається водна синь, наче сніжні плями біліють паруси яхт, чорніє фрагмент мосту через затоку, випускають сонячних зайців хмародряпи, що в центрі міста за кільканадцять кілометрів звідси. Уявляю, який чудовий пейзаж відкривається з вікон веранди. Ясна річ, сто тридцять років тому, за маклаєвих часів, він був трохи іншим: не нависало над Сіднеєм склобетонне громаддя, не рухалося затокою стільки суден, не снували наче мурашки на тому боці авта.

Марко тисне на дзвінок. Глухо. Потім повторює спробу ще кілька разів. У будинку ніби все вимерло. Вочевидь, господарі нікого не хочуть бачити. Приймати й обслуговувати екскурсантів не входить до їхніх обов’язків, адже садиба Маклая – не музей, а звичайне помешкання. Та й, мабуть, шанувальники Маклая нинішнім власникам будинку вже набридли. Але відступати, не взявши цю фортецю, не хочеться. Марко намагається знайти ще один вхід, а я тим часом невтомно клацаю фотоапаратом. Тут надходить група якихось людей і теж запитує, чи не знаємо ми, де жив видатний австралійський мандрівник Маклай. З’ясувалося, що це туристи, які приїхали з віддаленої австралійської місцевості поблизу міста Перту. Марко киває в бік будинку та починає переконувати прибульців, що Маклай не австралієць, а українець й ось цей чоловік, який прибув із України (показує на мене) може це підтвердити. Ясна річ, я підтверджую. Видно, що туристи здивовані. Як же так, адже у мандрівника таке гарне англійське прізвище – Маклай та й у школі про нього розповідали як про австралійця… Зрештою, спільними зусиллями нам вдалося відвоювати Маклая для нашої Батьківщини. Упевнений: якби на місці австралійців були росіяни, папуаси, тайці, малайзійці, філіппінці, німці, поляки, євреї, то вони теж доводили б, що Микола Миколайович був їхнім. Більшість дослідників, які пройшли дорогами мандрівника, свідчать, що на всіх берегах і землях, де побував Маклай його вважають своїм, місцевим.

Хто ж він насправді за походженням? Чи достатньо у нас, українців, аргументів для того, щоб вважати його своїм? У 1884 році Маклай дав таку відповідь кореспондентові газети “Сідней морнінг геральд”:

“Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів – гордих ляхів, остання ж розбавлена кров’ю холодних німців. Чого в цій суміші більше? Який із її складників у мене найзначніший, судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька – Україну, але ця любов не применшує поваги до вітчизни моєї матері – Німеччини й Польщі”.

Ясно лише одне, що нічого російського в його крові немає.

Акція “Герітідж”

Того ж дня ми з Марком вирушили до Параматти, маленького містечка поблизу Сіднею. Тут завітали в гості до Павла Кравченка – сина відомого українського художника та дослідника діяльності Миклухи-Маклая Петра Кравченка. Павло, одразу вловивши напрям моїх пошуків, добув із архіву свого батька цікавий документ – статтю австралійського вченого Томасена, в якій він розповідає про свого побратима Маклая. Ось цікавий момент із цього свідчення: “Родина Миклухо-Маклая походить із України, або Малоросії, його предками були запорозькі козаки з Дніпра…”

Розповідалося також про те, що Микола Миколайович, який увійшов до вищого світу Сіднею, під час знайомств, представлень та авдієнцій обов’язково наголошував на своєму козацькому, себто шляхетному, походженні. Австралійські журналісти кілька разів запитували у Маклая, який же дворянський титул він має, але так і не почувши від нього чіткої відповіді, присвоїли йому звання барона. І пішло, і поїхало: “Барон Маклай зустрівся, повідомив, зробив відкриття, одружився тощо…”

Син художника Петра Кравченка Павло

Архів Петра Кравченка виявився справжнім скарбом. Усе, що я видобув із нього, лягло в основу моєї розповіді про австралійське життя Маклая. Але з’ясувалося, що й сам Павло є досить багатим джерелом інформації з цієї теми. Він разом зі своїм батьком брав активну участь в українсько-австралійському русі “Герітідж” (Спадщина) за збереження будинку Маклая.

Це була дуже цікава та довготривала акція, розповідає Павло. Відбулося кілька десятків зборів громадськості, на яких заслуховувалися звіти посадовців мерії, архітекторів, юристів, ухвалювалися звернення у найвищі інстанції штату та федерації. Ось у цій теці всі протоколи тих зібрань, показує Павло. З їхнього змісту видно як зароджувався та розгортався той рух. Він набув кульмінації, коли авторитетне експертне бюро зробило висновок про можливість знесення будинку Маклая через його буцімто незначну історичну й архітектурну цінність. Тоді “Герітідж” запросив на своє зібрання керівника групи експертів і так промив йому мізки, що через тиждень він підписав висновок протилежного змісту, в якому йшлося про унікальність будинку “Вайомінг” за адресою Wharf-road, 25.

Треба сказати, що в заповітній теці Кравченка є й кілька звернень високопосадовців молодої Української держави до Сіднейської мерії з проханням зберегти колишнє помешкання Маклая. У підсумку будинок вдалося відстояти. Але в українців не знайшлося грошей, щоб викупити його для музею, австралійці ж задовольнилися тим, що зберегли історичну первозданність цього району, не допустивши на його територію склобетонних монстрів. Отож будинок Маклая залишився приватним. А все навколо нього таке саме, майже незаймане, яким було наприкінці ХІХ століття. У “Вайомінгу” живе подружжя Джанет і Колін Суліван, вони якось навіть побували на святкуванні однієї з річниць Маклая в селі Окуловка Новгородської області, де він народився.

З архіву Петра Кравченка я дізнався, що період короткочасного проживання (1884 р.) Маклая разом зі своєю сім’єю в будинку “Вайомінг” на Wharf-road, 25 на березі чарівної бухти Снайл був найщасливішим у його житті. До цього були пригоди, а після – лише поневіряння.

“А чи пробував хто-небудь дослідити австралійський родовід Маклая?” – запитую Павла Кравченка.

Він мовчки дістає з батькового архіву схему, укладену внуком Маклая Робертом, який, до речі, двічі – 1980 та 1988 року приїжджав до Малина. Так от: один із синів Олександр (1884-1951) одружився з Вінфред О’Коннор. У них народилися Лейла, Паул і Жанет. Володимир (1886-1954) взяв собі за дружину Май Вентвортс. Вони мали дітей Гелен, Кеннета, Роберта (автора родоводу), Аліс.

Нині в Австралії та за її межами живе 16 праправнуків Маклая: Саманта, Жюлес, Джаймс, Брайан, Крістіне, Грегорі, Катрін, Камерон, Ніколас, Григорі, Метью, Брандлей, Мітчел, Роберт, Аманда, Белінда. Кілька з них підтримують зв’язки з українською громадою в Австралії. Окрім нащадків Микола Миклухо-Маклай залишив по собі тисячі учнів і послідовників. Це громадяни світу гуманізму, який він збудував. Про його доробок Лев Толстой писав так: “Не просто цікавить, а розчулює й захоплює у вашій діяльності, те, що наскільки мені відомо, ви перший, безсумнівно, своїм досвідом довели, що людина – скрізь людина, тобто добра, товариська істота, у спілкуванні з якою можна й необхідно входити добром і правдою, а не гарматами й горілкою. І ви довели це подвигом справжньої мужності, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть його не розуміють”.

Музей Маклая у Сіднейському університеті – це теж частинка його світу. Тут зібрані десятки тисяч різних експонатів, які подарував український учений австралійській академії наук: декілька видів бумерангів, списи, стріли, луки, щити, ритуальні маски, макети хат, одяг, витвори мистецтва аборигенів, скелети та опудала чудернацьких риб і тварин, оригінальні рукописи дослідника, прилади того часу, якими він користувався.

Вздовж експозицій виставкового залу рухається дві групи студентів на чолі з викладачами. Чується: “Маклай дослідив, Маклай писав, Маклай довів…” Хранителька музею з гордістю повідомляє нам, що виставлене в залі – це лише десята частина Маклаєвої колекції. Раз на три місяці експозиція оновлюється. У передпокої музею біля підніжжя його бюсту роботи Г. Роспопова – ваза з живими квітами. Не знаю, чи шанують так Маклая в українських наукових установах, так як в австралійських. Мені здається, що ім’я його звучить у нашому медіапросторі не так часто, як хотілося б. Його пам’ять не увінчується так, як він цього заслуговує. Його ім’ям названо лише одну вулицю (у Малині), йому встановлено лише один пам’ятник у тому ж Малині. Він підкорив Австралію, весь світ, а свою Батьківщину, ще й досі – ні. Україна нічого не робить для того, щоб повернути собі свого сина.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram