День звільнення Києва і танці на могилах

Микола Сатпаєв. День звільнення Києва і танці на могилах

Сьогодні столиця святкує чергову дату – “День звільнення Києва”. 6 листопада 1943 року місто було звільнено від німецьких військ. Знову будуть покладання квітів, промови, пафосні слова. Все, як завжди.

Обмовлюсь відразу – я зовсім не кажу про те, що Другу світову та її дати потрібно забути і витерти з пам’яті. Це треба пам’ятати завжди. Але…

Дивлячись на нудотний совковий пафос отих “святкувань”, я завжди питаю – “А що святкуєте”? І ніколи не отримую у відповідь нічого, окрім заяложеного набору совкових штампів – “перемога, зламали хребет фашизму, звільнили Київ/Україну/Європу, ніколи знову…” Ще б додали “єслі нада – павтарім”.

Що святкуєте, панове? Те, що Україна була розірвана між двома союзниками, котрі потім воювали один з одним? І що українці були гарматним м’ясом з обох боків і вбивали один одного? Бійню, в котрій полягли десятки мільйонів, а сотні людських життів були скалічені?

Що стосується конкретно сьогоднішньої дати, то втрати при штурмі Києва, за різними підрахунками, склали від 417 тисяч до одного мільйона лише загиблих. І це втрати Червоної Армії. А ще ж були втрати і у Вермахту. Гаразд, вони – вороги, їх можна не рахувати, ми своїх ніколи не рахували, чого ж про чужих думати? Хай буде без Вермахту і допоміжних частин, в яких також служили й українці. Бог з ними. Давайте лише за тих, хто в РСЧА служив, думати. Півмільйона (візьмемо мінімальну цифру) убитих і втоплених у холодних водах Дніпра – мало?

Ось кілька цитат відомого письменника Віктора Астаф’єва, котрий вижив тоді, при штурмі Києва. Подаю мовою оригіналу: “когда с одной стороны в Днепр входили 25 тысяч воинов, то на противоположном – выходили не более 5-6 тысяч”. Ви собі це уявляєте? Ні? Рекомендую всім, хто святкує, сходити сьогодні і переплисти Дніпро з лівого берега на правий. Вплав. Тримаючись за дошку або набитий травою плащ-намет. Як тоді. Аби трішки відчути, що воно таке. А саме так його й форсували у 1943. А ще тоді стріляли. Конкретно у тих, хто намагався не втопитись у холодній воді. Відчуйте різницю…

“Густо плавали в воде трупы с выклеванными глазами, начавшие раскисать, с лицами, которые пенились, будто намыленные, разбитые снарядами, минами, изрешеченные пулями. Саперы, которых послали вытягивать трупы из воды и хоронить их, не справлялись с работой – слишком много было убито народу … А потом за рекой же продолжалось сгребание трупов, наполнялись человеческим месивом все новые и новые ямы, однако многих и многих павших на плацдарме так и не удалось отыскать по балкам, что б похоронить”. Це теж Астаф’єв. І теж про “визволення Києва”. Котрий “брали” до чергової дати – 7 листопада була річниця Жовтневого перевороту, треба було її відзначити. От і відзначали. Бо все у нас робилося (та й робиться) до чергової дати – і штурм Берліна (1 травня хотіли “задавіть гадіну в логовє”), і Чорнобиль рвонув акурат перед першотравнем, наприклад). І що за тою “датою” стояло, скільки людських життів – кого воно цікавило?

Можна багато говорити про трагедію України та українців у Другій світовій. Після втрати недовгої державності 1918-1920 років країну розірвали сусіди. І зрозуміло, що в українців ніхто не питав, хочуть вони воювати за СРСР, Польщу, Угорщину і так далі. Мобілізували, одягли форму, дали рушницю (це фашисти) або цеглину (“зброю добудеш в бою” – хто не знає – поцікавтесь, що це значить) і – “впєрьод, за Родіну (Vaterland)”. Цю тему досліджували й без мене багато людей, ГУГЛ в допомогу, якщо цікаво.

А ми – святкуємо. Що святкуємо, панове? Дев’ятого травня, коли я чую про “дєнь, которий порохом пропах”, згадую свого діда, котрий гниє десь в болотах Ленінградської області. І дядька, котрий спочатку “рубав вугіллячко” під червоним прапором зі свастикою, а потім робив те саме під червоним прапором з серпом і молотом. І святкувати це “свято” – як прийти до когось з них на могилу (де, вона, та могила, до речі?) і танцювати з піснями… І таких, як я, у нашій країни – кожен другий, не рахуючи першого. Бо в кожній сім’ї є загиблі, зниклі безвісти та скалічені на тій війні. Що святкуємо? Танцюємо на могилах?

Повертаючись до сьогоднішньої дати. Пам’ятати – треба. Хто пам’ятає тих, хто тоді вижив у тій м’ясорубці? Скільки їх? Як вони живуть? Як їм допомагає держава? Дам відповідь – ніхто. Як максимум, сьогодні в терміновому порядку “викопають” десь ще живого ветерана і притягнуть його на оте святкування. І гірко і соромно буде дивитись, як його вкотре використовують пафосні “хранітєлі історічєской пам’яті”, котрі вже сьогодні увечері забудуть сивого діда. До наступної дати. Коли знову комусь треба буде запіаритись на фоні прапорів, вінків і промов.

Не святкувати треба, а плакати. І молитись за душі утоплених та убитих. Щоб дійсно не повторилось. Бо ми вже, здається, досвяткувались та доспівались. Маємо війну на сході. З колишніми “визволителями”. І такими самими “котлами” до чергової дати.

І, насамкінець, цитата із Довженка: “в боях гибнет множество мобилизованных на Украине освобожденных граждан. Их зовут, кажется, чорносвитками. Они воюют в домашней одежде, без всякой подготовки, как штрафные. На них смотрят как на виноватых. “Один генерал смотрел на них в бою и плакал”.

Що святкуємо, панове?