Вона жила в маленькій кімнатці з окремою кухнею і душовою. Через єдине у цій “хатці” вікно бачила, як граються та сміються чужі діти – Настя і Богдан. Часто вона відкривала вікно і пригощала їх свіжими фруктами, купленими на літньому ринку. Їй хотілось дружити з цими дітьми, тому вона була з ними доброю і щирою.

Діти завжди відчувають, коли їх люблять. Вони одразу розпізнають злих, нещирих та поганих людей… А вона не розпізнавала. Тому їй особливо хотілось спілкуватись з дітьми, бо вона знала, що на відміну від дорослих, вони не будуть з нею нещирі.

Їй було вже майже тридцять і вона часто уявляла, як її син чи донька виграють у театральних, музичних чи спортивних конкурсах. Вона напевне знала, що буде розвивати їхні таланти і зробить все, аби вони стали успішнішими за неї. Але доля не давала ані дітей, ані другої половинки – того сильного плеча про яке мріє кожна жінка. Тож треба було якось жити далі, заховавши свої амбіції матері та дружини, продовжувати спостерігати за чужими дітьми.

Але не зважаючи ні на що, вона була щаслива. А все тому, що йшла по життю легко і була переконана, що потрібно досягати своїх мрій. І вона постійно намагалася визначити про що вона мріє, а потім все робила, щоби мрії втілити в життя. Від цього вона отримувала величезне задоволення. Це, на кшталт, як спортсмен тренується на стадіоні, щоб пробігти марафон за визначений час і йому нарешті це вдається. А потім адреналін б’є у скроні, кров кипить, хочеться кричати, сміятись і плакати від щастя. Хоча вже наступного дня – нові виклики, а зафіксований тренером результат потрібно не тільки підтримувати щодня, а й підвищувати! І так день у день, і так у кожній професії, і так завжди. Жорстоко? Можливо, але життя не дає розслабитись, якщо ти зупинився – вважай тебе не стало, принаймні для інших. Так вона думала і жила так, як могла, так, як мріяла і бачила, так, як відчувала.

Одного разу їй зустрілась любов. І вона повірила в неї. Щодня дякувала Богові за такий дар. Мабуть уперше вона відчула, що таке гармонія фізична і духовна. Вона так повірила у цю любов, так відкрилась їй, що стала вразлива і тендітна, як бульбашка: варто тицьнути у неї пальцем і вона лусне та розпадеться на тисячі бризків… Так і вийшло. Виявилось, що це була не любов, а мильна бульбашка, яка зникла так само раптово і швидко, як з’явилась. І це було боляче, тому що тепер мрію мати дітей відтермінували на невизначений термін. Хоча після бульбашки їх вже не так і хотілося. Напевно, мило потрапило в душу.

І в цей момент вона вирішила, що “це і є твоє останнє з дев’яти життів”, як співає лідер її улюбленого гурту. І тепер вона повинна багато робити, щоб втілювати мрію за мрією, повинна змінювати світ навколо себе на краще, генерувати і втілювати ідеї, а найголовніше – робити Україну українською. То було її головне завдання в житті, яке їй ніхто не давав. Просто вона знала, що так треба і що це правильно. Ця інформація передалась їй через кров, бо інакше вона собі цього пояснити не могла. Хоча, звісно, зростала в українському середовищі та і рід мав свою непросту українську історію.

Читайте також: Квиток до Щастя

Вона любила дорогу, а дорога любила її. Частенько доводилося проїжджати країну з Півдня на Захід через центр. Понад усе любила милуватися тим сонячним промінням, яке потрапляло через закупорене навіки купейне вікно. І у тому вікні вона бачила все своє життя, а ще – рідні поля і ліси, гори і полонини. То була її земля, яка благала про піклування та ніжність, як і вона сама. Тому вона землю свою дуже розуміла. Бо земля і держава, як жінка – вони потребують поваги і любові, тільки в таких умовах може народитись щось нове і свіже. І вона це теж розуміла.

Що таке щастя і де його шукати? Напевно, щастя – це мить. А мить, як відомо, вхопити не можна. Її можна прожити, нею можна насолодитись, її можна згадувати і мріяти про неї, але вхопити – зась. І коли вона зрозуміла це напевне, то дихати стало легше! Тому що невідомо, що тебе чекає завтра і невідомо чим закінчиться твій день і коли закінчишся ти. Невідомо, які має плани на тебе Бог і яку долю він тобі послав. Та взагалі у житті нічого не відомо. Тому нам лишається вірити у миті. Чекати їх. А вони такі некеровані ці миті, такі примхливі та гонорові, що куди там. Тому треба шукати гармонію подумала вона. А в кожного до гармонії свій шлях. У когось гармонія – розкласти все по поличкам у шафі, комусь гармонійно жити у вихорі хаосу, а хтось взагалі не замислюється над гармонією, а просто живе і тішиться. Бо в кожного свій шлях і свої потреби. Знайти свою гармонію непросто, але це надважливо. Бути в гармонії з природою – необхідно Людині і планеті. Бути в гармонії з людьми – світу. Бути в гармонії з собою – Всесвіту. Тож у кожного свій “шлях широкий” і своя доля, як говорив видатний Тарас Шевченко. І у цих словах така глибинна філософія і правда закладена, що як тільки їх зрозумієш і приймеш – життя налагоджується і народжується багато нових миттєвостей, моментів та можливостей. Бо все у цьому світі треба пережити і “кожен фініш – це по суті старт”, як сказала чарівна Ліна Костенко. Тож нехай сміються діти, хай з’являються миті і втілюються мрії, бо в кожного свій шлях до щастя, а коли він завершиться не знає ніхто.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram